Шлюб в римському приватному праві
Курсова робота
з римського приватного права
на тему :
Шлюб в римському приватному праві
Вступ
Шлюб На перший погляд, це поняття досить легко і просто осмислити. Адже неможливо уявити собі нормально існуючого суспільства, де б не існувало цього поняття. Воно мають минуле, теперішнє і майбутнє. Актуальність питання шлюбу є досить поширеною у наш час.
Вивчення особливостей римського шлюбу зберігає актуальність і донині, оскільки сучасне шлюбне право європейських країн грунтується насамперед на розуміннях юридичного споріднення, до того ж Сімейний кодекс України увібрав в себе категоріальний апарат з римського приватного права.
Шлюб - це біологічний, моногамний союз чоловіка та жінки, направлений на створення сім'ї.
Дана робота має своїм об'єктом дослідження особливостей шлюбу в період Римської імперії, правові основи його укладення та розірвання, відносини між членами сім'ї, їх взаємні права та обов'язки щодо одне одного.
Мета даної роботи полягає в розкритті поняття шлюбу, у висвітленні основних його ознак та характеристик, особливостей його формування та розвитку у тих умовах, де вони вперше почали зароджуватися, а також співвідношення шлюбу у античні часи із сьогоденням.
Основою для написання цієї роботи стали підручники з римського приватного права Тищика Б. Й., Підопригори О. А., Орача Є. М., Харитонова Є. О, Черніловського 3. М., Макарчука В.С.
У роботі також використано багато статтей із періодичної преси юридичного характеру відомих вітчизняних і зарубіжних знавців римського права: Покровського І. А., Новицького І. Б., Перетерського І. С, Грічука О. І., Христенко Н. О. та інших.
Робота складається із змісту, вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.
У розділі І розглядаються поняття шлюбу, досліджуються основи його формування, наводиться класифікація шлюбів за різними критеріями.
У розділі II детально розглянуто особисті та майнові відносини між подружжям, наведено особливості шлюбу, в залежності від форми його укладення.
У розділі III розглянуто умови, необхідні для вступу у шлюб, описується порядок його укладення та розірвання, також у цьому розділі розглядаються і різні форми проведеня шлюбів.
шлюб римський подружжя законний
1. Поняття та види шлюбу у римському приватному праві
1.1 Законний шлюб
Сім'я починається зі шлюбу. Римські Юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин, вивчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різновидам. Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. Наприклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права». Між тим в усі часи рабовласницької держави дружина ніколи не займала рівного з чоловіком становища. Вона завжди знаходилася в залежності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність.
Римське право розрізняло (аж до часів Юстиніана): 1) законний римський шлюб,тобто шлюб між особами, які володіли правом jus conubii -між громадянами; 2) шлюб між особами, які цим правом не володіли - між перегринами. Законний римський шлюб укладався тільки між римськими громадянами, які мали на це право. Перегрини укладали шлюб поміж себе відповідно до норм права народів, свого національного права. Але ці шлюби не породжували таких правових наслідків, як римський законний шлюб. У свою чергу римський законний шлюб історично поділявся на два види: cum manu mariti - з повною владою чоловіка над жінкою і sine manu mariti- шлюб без чоловічої влади. Відомий ще один різновид римського шлюбу, але вже незаконного - це так званий конкубінат.
Законний римський шлюб укладався у невідворотній відповідності з нормами jus civile. Він допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus connubiі. Шлюб між римським громадянином з одного боку, а зіншого –
– негромадянином (перегрином, вільновідпущеником, деякими латинами) категорично заборонявся. Деякі обмеження у вступі в шлюб збереглися навіть після того, як усі піддані Римської імперії були оголошені громадянами. Зокрема, особи сенаторського звання не могли одружуватися з вільновідпущеницями.
Перегрини вступали в шлюб між собою відповідно до норм уму jus gentiит - права народів. Латини, вільновідпущеники, колони вступали в шлюб між собою згідно зі своїм правовим статусом. Діти від таких шлюбів не ставали римськими громадянами.
Укладення шлюбу з чоловічою владою ( сит тапи таrіtі ) мало наслідком встановлення влади чоловіка над дружиною ( тапus таritі ). Розрізняється влада чоловіка над жінкою - топиs, над дітьми – patria potestas, над рабами - dотіпіса роtestas. Вступ у такий шлюб неминуче означав сарitis dетinutiо дружини: якщо до шлюбу дружина була persona sui iuris, то після вступу в шлюб cum manu вона ставала persona alieni iuris. Жінка підпадала повністю чи залежала від свого чоловіка або pater familias, якщо чоловік сам перебував під владою батька. Вона мала становище доньки батьків свого чоловіка, позбавляючись агнатських зв'язків зі своїми близькими родичами. Влада чоловіка була первісно обмеженою, але поступово в процесі розвитку господарського життя та на його підставі влада чоловіка була певним чином обмежена, наприклад, було заборонено вбивати дружину, продавати в кабалу тощо. Проте Закони XII таблиць давали можливість дружині уникнути повної влади чоловіка над собою. Жінка, яка уклала шлюб без дотримання певних формальностей, могла попередити виникнення повної влади чоловіка, залишаючи дім на три доби наприкінці кожного шлюбного року. Цим вона зберігала свою незалежність та переривала перебіг давності спільного життя 3 чоловіком. Згодом влада чоловіка над дружиною послаблюється. Це пов'язується із розвитком приватної власності та набуттям дружиною певних прав на сімейне майно, що спричиняло її особисту незалежність від чоловіка. Поступово на зміну шлюбу сит тали тагііі приходять новий шлюб без влади чоловіка - sіпе тапи maritі, який вже в класичний період римського права остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою. За своїми принципами цей шлюб був повною протилежністю шлюбу сит тапи тaritі. Вступ у такий шлюб не тягнув за собою зміни правоздатності жінки. Вона або зберігала за собою статус реrsопа sui juris (якщо мала його), або продовжувала підпадати під владу батька. Отже, кровні зв'язки з попередньою сім'єю не переривалися, не виникало й агнатське споріднення між жінкою та сім'єю чоловіка. Чоловік за умов шлюбу зіпе тапи не мав жодної влади над жінкою. Подружжя в особистому відношенні вважалися рівноправними суб'єктами і хоч здебільшого питання сімейного життя остаточно вирішував чоловік, його влада зовсім не була подібною до тапus. Із запровадженням шлюбу sіпе тапи стався великий переворот в історії римського сімейного права. Жінка виходить з-під влади чоловіка і формально стає незалежною особою. Разом з тим важливо зазначити, що запровадження цього шлюбу призвело й до негативних наслідків. Незалежність жінки, свобода розлучень негативно вплинули на сімейно-моральні устої римського суспільства. Август був змушений прийняти низку законодавчих актів з метою зміцнення шлюбних відносин і припинення зловживань свободою розлучень для чоловіків і жінок. Чоловіки не вважалися бездітними за наявності хоча б однієї дитини. Жінки мусили мати не менше трьох, вільновідпущеники - не менше чотирьох. Втім, ці заходи не принесли очікуваного успіху.5
З часом саме шлюб яіпе тапи тагііі набув найбільшого поширення, тоді як "правильні" форми шлюбу усе більш занепадали, зберігаючись головним чином у жрецьких і патриціанських родинах.
1.2 Фактичні шлюбні відносини
Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося постійне (не випадкове) спільне проживанння чоловіка та жінки з наміром утворення сім'ї, яке називалося конкубінатом (сопсиbinatus). Для того, щоб створити римську сім'ю, громадяни повинні були володіти jus connubi. Відсутність - у однієї із сторін jus connubi не давала права на укладення шлюбу. Проте, якщо сторони все ж таки вступали у фактичні відносини з наміром створити сім'ю, то виникає конкубінат - проміжне становище між шлюбом і позашлюбним станом. Конкубінат не мав жодних правових наслідків. Конкубінат — позашлюбне співжиття без постійної волі партнерів вести спільне подружнє життя (affection maritalis) і без знаків поваги стосовно партнера по шлюбі (honor matrimonii). Конкубінат став широко розповсюдженим явищем після видання строгих законів Октавіана Августа про шлюб (Іех Jиlіа de аdulteriis; Іех Jиііа dе соеrcendo; Іех Julіа miscella). Незважаючи на суспільне значення і поширеність навіть у вищих колах, конкубінат не мав правових наслідків: співмешканка (concubina) не розділяла суспільного становища співмешканця (сопсиbinus), що поряд з конкубінатом міг бути одруженим, у той час як конкубінат дружини являв собою подружню зраду (adulterium). При принципаті правове поняття конкубінату було поширено на усі випадки, коли неможливий шлюб (matrimonium), насамперед, через соціальну нерівність.
Лише християнські імператори формують конкубінат як правовий інститут, як сурогатний шлюб (соnjugium іпаеqиаlе). Він є неповноцінним у соціальному відношенні, але проте строго моногамним, неможливим до досягнення визначеного віку, одночасно з законним шлюбом. Поліпшується і правове положення дітей, породжених у цьому шлюбі. Більш того, при Юстиніані будь-яке постійне співжиття з порядною жінкою вважається шлюбом, якщо сторони не зробили усної чи письмової заяви (testatiо) у протилежному змісті. У Візантії конкубінат був відмінний Левом VI Мудрим (Філософом) між УШ-ІХ ст.ст, на Заході припинився в XII ст.
Конкубіна - це не дружина, вона не могла поділяти становище свого чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, не мали права на аліменти. Але ці діти відрізнялися від незаконнонароджених і називалися liberti naturals (природні діти). Згодом був установлений порядок узаконення таких дітей. Спочатку жінка в таких відносинах не набувала становища і соціального статусу свого фактичного чоловіка, однак згодом ряд прав було визнано і за конкубіною. Дитина, народжена такою жінкою, могла за бажанням її батька бути узаконеною і набувати прав дитини, народженої у шлюбі. Слід звернути увагу на те, що конкубінат міг мати місце тільки за відсутності jus connubii. В іншому разітреба було укладати законний шлюб або залишатися у фактичних шлюбних відносинах (D.25.3.7.) До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів — контуберніумах (conturbernium). Зв'язок раба з рабинею, як і з будь- якою жінкою, не визнавався шлюбом і не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Порівнюючи законний шлюб і контуберніум ми бачимо, що при контуберніумі статус дітей повністю залежав від того, яке правове становище займала мати, якщо вона була перегринкою, то відповідно і її діти також ставали перегринами. Батько не мав влади над дітьми саме тому, що вони не розділяли з ним його статус. І навпаки було при укладенні законного шлюбу, адже в ньому батько мав необмежену владу не лише над жінкою.
2. Правовідносини подружжя у римському приватному праві
2.1 Особисті права
Укладення законного шлюбу тягне за собою взаємні права та обов'язки подружжя. Нерівність подружжя в римському шлюбі було явною: на дружину покладались вимоги обов'язкового характеру, а чоловік мав значні права у відношені жінки. Особисті відносини подружжя знаходились в прямій залежності від форми укладення шлюбу.
Відносини подружжя у шлюбі cum manu mariti істотно відрізнялися від відносин у шлюбі sine manu mariti. Це були два суттєво різні види шлюбних зв'язків.
Відносини подружжя у шлюбі з чоловічою владою (сит тапи). Жінка цілком підпорядковувалася владі свого чоловіка. В особистому відношенні жінка підлягала юридично необмеженому праву чоловіка, який міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство, домагатись її від кожної третьої особи, навіть від родичів і проти її волі, за допомогою віндикації. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності в галузі майнових відносин, а тому не могли самостійно укладати цивільно-правові угоди і виступати в суді.
Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою. Захід покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась з родичів дружини. Однак жінка отримувала родове ім'я чоловіка і розділяла його громадянське становище, місце проживання чоловіка було обов'язковим для неї, вона потрапляла у число спадкоємців після смерті чоловіка нарівні з дітьми.
Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існували (хоча мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу.
При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, знаходилася (як і її діти) під владою чоловіка чи його домовладики. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.
Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі зіпе тапи тагііі. Укладання шлюбу зіпе тапи не впливало на правоздатність і дієздатність жінки. Якщо вона була під владою свого раtеr fатіlіаs, тобто особою чужого права (реrsопа аlieni juris ), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого раtеr fатіlіаs, залишалася незалежною. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Втім, у деяких внутрішніх сімейних взаєминах верховенство чоловіка зберігалося (наприклад, вирішення питання вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо).
У шлюбі sіпе тапи тaritі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається місцем принципу рівності:
• подружжя було зобов'язане допомагати і поважати одне одного, а також утримуватися від будь-яких дій, які загрожували їхньому союзу;
• жінка мала ім'я чоловіка;
• жінка мала одне місце проживання з чоловіком, поділяла його громадянське становище;
• чоловік повинен був утримувати жінку;
• чоловік був захисником жінки та її представником в суді;
• між подружжям не допускалися штрафні позови;
• чоловік мав право вимагати від жінки ведення домашнього господарства.
Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі, а також в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.
Слід відзначити, що в шлюбі sіпе тапи тaritі за нормами квіритського права дружина не є членом сім'ї батька своїх дітей, вона - агнатка своїх старих агнатів, за якими успадковує майно, які успадковують після неї, а також здійснюють над нею опіку у випадку смерті чоловіка ( а не члени чоловікової родини, як можна було б сподіватися! ). У преторський період матері було надано право на аліменти від дітей, дітям було заборонено висувати до матері позови, що передбачали іпfатіа, притягати її до суду без дозволу магістрата. Нарешті сенатусконсульти П ст. н. е., а потім імператорські конституції встановили і послідовно розширили допущені претором права взаємного спадкування дітей і матері, яка перебувала з їх батьком у шлюбі sіпе тапи.
З особливою наочністю правове ущемлення римської жінки позначалося при подружній зраді (adulterium) і в практиці так званого конкубінта (сопсиbinatus). Насамперед, порушення подружньої вірності чоловіком у Давньому Римі правопорушенням не вважалася, тоді як невірна дружина за перелюбство могла бути піддана суворому покаранню. «Якщо ти застанеш дружину свою в перелюбстві, сміливо її убивай без суду і наслідку; тебе ж, нехай ти і перелюбствуєш чи піддався блуду, вона і пальцем торкнути не сміє: немає в неї на це прав (In adulterio uxorem tuam si prehendisses, sine judicio inpoene necares; illa te, si adulterares, sive tu adulterareris, digito non auderet contingere: neque jus est )», - учив Катон Старший. Відповідно до звичайного права, чоловік міг покарати винуватницю, захоплену на місці злочину негайно, чи пізніше, після домашнього суду (judiciит dотеstiсит), зокрема - безкарно убити її. Батько перелюбниці, захопленої в його чи в будинку зятя на місці злочину (іп fІаgrапtі), мав право убити обох винних (до часів Костянтина), а чоловік повинний був розлучитися з перелюбницею, інакше він розглядався як звідник (Іепо). Жінки, викриті в перелюбстві, повинні були, подібно повіям, носити тогу (за деякими відомостями, жовтого кольору), а не столу. Перелюбство в період принципату переслідувалося публічним обвинуваченням (ассusаtіо аdultrerii). Розпусниці, що уникли покарання за законами Октавіана Августа (Іех Julіа dе аdиltеrііs і Іех Julіа тіхсеllа), каралися особливою сенатською постановою від 19 р. н.е. (senatusсопsultит de matronarum lenocinio соеrсепdо). Спеціальна сенатська постанова від 52 р. н.е. (senatusсопsultит Сlаиdiапит tеrtіит), говорила, що вільна жінка, що знаходилася в співжитті з рабом (соtиbеrnіит), незважаючи на троєкратну заборону його пана, ставала разом з дітьми рабою останнього, а при наявності дозволу з його боку, лише втрачала статус вільнонародженої людини (іngenuitas).
2.2 Майнові права
Загальна різниця в юридичній природі шлюбів сит тапи і зіпе тапи природно позначається на різному обсязі майнових відносин між подружжям. При шлюбі сит тапи, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Все майно, що жінка мала до шлюбу або набувала за час шлюбу (наприклад одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка, повного і безконтрольного власника. У випадку неспроможності чоловіка виплатити борг, майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така майнова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове право після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.
Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі sіпе тапи. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається перед принципом рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sіпе тапи, дружина набувала ім'я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне .місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.
Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відносини. Жінка могла доручити чоловікові управління всім своїм майном. З цією метою між ними укладався договір доручення. Однак, якщо стосовно якоїсь речі між подружжям виникав спір з питання власності, то допускалася презумпція, що річ належить чоловікові, аж поки жінка не доведе, що право власності на дану річ належить їй. І нарешті, подружжя не могло пред'являти одне до одного інфамних позовів (принижуючих честь). У разі необхідності подружжю надавалися аналогічні позови, які не тягнули за собою іпfатіа.
Майнові відносини подружжя охоплювали два шлюбно-правових інститути: посаг, придане (dos) та дарування з боку чоловіка (dопаtіо рrорtеr пирtіаs). Під приданим розуміли те майно, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою особою (опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі молодої сім'ї. Отже, початкове призначення приданого було допомогти чоловікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом, крім цього призначення, придане певною мірою було гарантією від необгрунтованих розлучень з боку жінки. Приданим було не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чоловікові самою дружиною, її домовладикою чи іншими особами. Спершу мета приданого полягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше - забезпечення непохитності шлюбного союзу. Передача приданого, як правило, складала особливий обрядовий акт або оформлялась особливим документом окремо від подій укладення шлюбу. Вважалось, що збереження приданого цілісним - в інтересах не тільки сім'ї, але й спільностей. Тому римське право суворо дотримувалось принципу визначення майна, як приданого в якості постійного: воно не могло бути замінено іншим, навіть більшою вартістю або цінністю, не могло змінювати свого статусу.
Спочатку, коли практично всі шлюби укладались з владою чоловіка, придане повністю переходило під владу чоловіка і тому якоїсь спеціальної регламентації його правового статусу не потрібно було. В подальшому, по мірі поширення шлюбу sіпе тапи, а також і в інших випадках стало заключатися усне погодження, згідно з яким чоловік був зобов'язаний повернути придане у разі припинення шлюбу.
В класичний період придане отримало спеціальну правову регламентацію.
У республіканський період придане відразу переходило в повну власність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу воно не поверталось дружині ні за яких умов. Це породило ряд негативних наслідків. Внаслідок повної свободи розлучення і знівелювання моральних засад наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб починає набувати форми безсоромного збагачення, що обурювало багатих батьків наречених. Вони вимагають від женихів перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припинення, які поступово перетворюються в шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні детальні положення.
При припиненні шлюбу у зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові і, навпаки, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане поверталося жінці. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся за ініціативою чоловіка або з його вини. А якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлучення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові.
У римському праві придане має свою довгу історію. З самого початку воно переходило назавжди у повну власність чоловіка. Придане не підлягало поверненню родині жінки ні у випадку її смерті, ні навіть у випадку безпідставного розлучення з боку чоловіка. Але оскільки розлучення траплялися зрідка, то питання про, долю приданого ані в житті, ані в законодавстві не ставилося. Однак в період пізньої республіки, коли панувала аморальність і, як наслідок, посилилися розлучення, брак правового регламентування приданого створював неабиякі труднощі. Постала потреба у будь-якому разі юридично забезпечити інтереси подружжя. Найперше про це стали турбуватися самі зацікавлені особи. Жінка або її родичі, укладаючи шлюб і встановлюючи придане, вимагали від чоловіка у формі стипуляції гарантування того, що на випадок розлучення або смерті чоловіка придане має повертатися дружині або її батькові. За передбачених у застереженні умов жінка або батько одержували проти чоловіка або його спадкоємців суворий позов. Звичай подібних застережень закріпився настільки, що навіть тоді, коли воно було випущено, вважалося несправедливим, коли чоловік, даючи жінці розлучення без всякої на те причини, отримував придане. Виразником цієї несправедливості і тут став претор, який почав давати жінці позов bone fidei. На підставі цього позову були вироблені юриспруденцією "найближчі норми класичного права про придане. Головні положення цього права зводилися ось до чого. За загальним правилом придане залишалося чоловікові, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті дружини, а в разі смерті чоловіка придане завжди поверталося дружині або їй разом з батьком. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся розлученням за ініціативою чоловіка або з його вини. Проте, якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлучення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові. Однак у всіхвипадках, коли чоловік мав повернути придане дружині, за певних умов він мав право на деякі відрахування з нього для утримання дітей, які залишалися за ним.
Зі зміцненням преторського права було видано постанову, що придане (або його вартість) поверталось у всіх випадках розірвання шлюбу з вини чоловіка.
Правила повернення приданого у випадку розірвання шлюбу:
— у випадку смерті дружини придане поверталось батьку дружини ( з утриманням 1/5 частини приданого на кожну народжену в цьому шлюбі дитину), а придане, отримане від інших осіб, залишалось у вдівця;
— у випадку смерті чоловіка придане поверталось дружині чи її батьку. На випадок своєї смерті чоловік зазвичай залишав придане по способу «прелегат приданого» (рrаеlеgаtит dоtіs);
— у випадку розлучення з вини дружини повернення приданого обмежувалося.
Чоловік мав право отримати 1/6 приданого на кожну дитину, але в цілому не більше 1/2 приданого. Якщо розлучення відбувалося внаслідок невірності дружини, утримувалась ще 1/6 приданого, а якщо внаслідок інших проступків, то 1/8;
— якщо шлюб розривався з ініціативи чоловіка або з його провини, то придане їм поверталось.
Отже, обов'язок чоловіка повернути придане у випадку припинення шлюбу був визнаний в законі. Однак, перебуваючи в шлюбі, чоловік вважався власником приданого і міг його якимось чином відчужувати, витратити, тому вимога дружини про повернення приданого могла не задовольнятися. Щоб захистити жінку від таких випадків, закон Юлія забороняв чоловікові відчужувати дотальні нерухомості без її згоди. Під заборону почали підпадати не тільки акти прямого відчуження, але й всі ті, які могли згодом привести до відчуження, зокрема застава.
Імператор Юстиніан пішов далі у цьому напрямі. Якщо в класичному праві чоловік отримував придане у випадку смерті дружини, то Юстиніан приписав повернення приданого її спадкоємцям. Крім того, він заборонив відчуження детальних нерухомостей навіть за згодою жінки. Отже, за пізнішим римським законодавством придане залишалося чоловікові лише в разі розлучення з вини жінки, як штраф за провину. Завдяки обов'язку повертати придане і забороні відчужувати нерухомості вже в класичну епоху чоловік, хоч юридично залишався власником приданого, але фактично був не чим іншим, як простим користувачем приданого на час шлюбу. Це свідчить про те, що права жінки на придане безперервно зростали.
Подарунок (dопаtiо). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлюбом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сімї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (dos). Якщо жінка у випадку безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов'язаний повернути жінці придане (dos ) і віддати їй подарунок (dопаtiо).
За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в цей час не було. Навіть в епоху класичного права норми щодо подарунку не набули повного розвитку. Лише законодавство останніх імператорів надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов'язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого. Крім того, з метою найкращого захисту жінки стосовно одержання подарунку на випадок розлучення з вини чоловіка була встановлена заборона відчуження подарунку. Так поступово складається римська система майнових відносин між подружжям. Принцип юридичної роздільності майна аж ніяк не був перешкодою у міцних шлюбах, проте гарантовано захищав і чоловіка, і жінку у шлюбах нетривких. Цей принцип, який тепер визнаний небагатьма законодавствами, встановив основу римської системи майнових відносин між подружжям.
3. Підстави виникнення та припинення шлюбних відносин за римським приватним правом
3.1 Підстави виникнення шлюбних відносин
Для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus сопиbiі (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.
Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.
Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві аffеctіо таritalis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив домовладика відповідної сім`ї. У класичному праві наявність аffеctіо таritalis був необхідним і нареченим, і домовладикам їх сімей, а у посткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу. Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років. Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу враховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу. До укладення шлюбу було прийнято влаштовувати заручини (sponsaliа), розірвання яких без поважних причин мало наслідком для виного безчестя
(іпfатіа), а іншій стороні давав право на відшкодування завданих в зв'язкуз заручинами збитків (наприклад, витрати на подарунки і т. д. ). Перешкодами для одруження були:
• перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на момент укладання шлюбу.
Римське право визнавало тільки моногамний шлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило;
• душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених до укладання шлюбу.
Коли хвороба настала після укладення шлюбу, шлюб міг бути збережений або розірваний;
• споріднення.
Кровне споріднення не допускало шлюбу. Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допускались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в період республіки і на початок імперії — до другого—третього ступеня.
Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки. Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і племінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнства вимоги до відсутності близького споріднення зросли;
• траурний рік.
Суворий моногамний характер римської сімї не допускав багатоженства. Ніяких перепон для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило. Після смерті чоловіка вдова це повинна булла одружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього обмеження був, з одного боку, прояв поваги до пам'яті покійного, а з другого — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то її шлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю;
• обіт безшлюбності і духовний сан.
Весталки в язичницьку епоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняття християнства на усе духовенство римо-католицького обряду було поширене обітництво целібату, тобто безшлюбності. У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема заборонялися шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб між сенаторами і актрисами. Провінційний магістрат не мав права вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб. Витрати на утримання родини лежали, природно, на чоловікові, тому що шлюб був патріархальним, чоловіку, звичайно, не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Воно було його власністю. Тут перелічені лише деякі основні умови, додержуючись яких можна було перешкодити сторанам вступати у шлюб.
У римській історії відомі декілька форм шлюбних церемоній, які, однак, залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum manu міг бути укладений одним з описаних нижче способів:
1. Особливою формальністю відзначався складний ритуал, який мав яскраво виражене релігійне забарвлення. Він здійснювався у присутності десяти свідків, які були представниками десяти курій, за участю жерців, виконувалися різні сакральні обряди, які супроводжувалися проголошеннямрізних формул і жертвопринесенням. Серед цих обрядів основне місце займає посвячення і вкушаняя молодими особливого хліба, завчасно для того приготовленого. У період імперії ця церемонія як найстародавніша і по-своєму релігійна здійснювалась головним чином у жрецьких родинах з тим, щоб народжений від такого шлюбу син міг успадкувати сан свого батька. Подібна процедура укладення такого шлюбу між плебеями не допускалася.
2. Давнім способом укладення шлюбу була купівля дружини чоловіком. Данна форма укладення шлюбу існувала й тоді, коли дружини більше не продавались; тобто стала носити символічний характер.
Плебейська церемонія укладення шлюбу здійснювалася за допомогою "міді і ваги", як це звичайно робили, якщо справа торкалася купівлі певних речей. Це була вдавана купівля жінки в її домовладики або опікуна, яка подібно до інших покупок у той час здійснювалася за правилами манципації. У присутності п'яти свідків, вагаря з вагою наречений проголошував певну формулу, а потім передавав батькові нареченої злиток міді, який служив символічною купівельною платою. Цьому актові передував обмін питаннями про згоду молодих вступити в шлюб. Наприклад: "Чи будеш ти для мене гідною домовладичицею?" - запитував наречений. "Ти мене знайдеш там, де будеш ти", - відповідала наречена. Ці запитання і відповіді супроводжувалися також виконанням певних обрядів. Проте юридична суть акту полягала не в цих шлюбних обрядах, а в акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської держави купівля жінки була реальною, а не вдаваною.
Крім цих двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого шш, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку маємо застосування до сімейних відносин речево-правового інституту давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для нерухомих і одного року для рухомих речей перетворювалися у власність, так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (тапus) над жінкою.
Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чоловікові. Склалася така ситуація, коли жінка особливо аристократичного роду, почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць, санкціонуючи встановлення тапus за допомогою usus, зазначають у той же час, що жінка може перешкодити встановленню тапus, перервати сплив давності, не ночуючи в домі чоловіка три ночі підряд, повторючи це щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встановленими. Звичайно, з юридичного погляду таке співжиття не повинно було б вважатис