Мотиви і образи в ліриці Ганни Чубач

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Інститут української філології

Кафедра української літератури

Мотиви та образи в ліриці Ганни Чубач

Робота на здобуття

освітньо-кваліфікаційного рівня "магістр"

студентки 61 групи мзлібред

Орищенко Ірини Вікторівни

Науковий керівник:

доцент Блєдих Тетяна Юріївна

Київ - 2010


Зміст

Вступ

Розділ I. Розвиток української поезії в останній третині XX ст.

1.1 Мотиви і образи в жіночій поезії

1.2 Жанрова специфіка поетичного доробку Ганни Чубач

1.3 Засоби художньої виразності (поетика, тропіка, кольористика)

Розділ 2. Специфіка художнього світобачення в поезії Ганни Чубач

2.1 Мотиви та образи в збірках Ганни Чубач

Висновок

Список літератури та використаних джерел


Вступ

Актуальність дослідження: за часів становлення Г. Чубач як поетеси, українська література переживала не кращі роки, вона розвивалася під пильним оком цензури. Найсміливіші рукописи осідали у видавництвах чи власних шухлядах, значна перевага надавалася російському слову. Вже в незалежній Україні українська поезія стала значно відомішою як у нас, так і за кордоном. Але на сьогоднішній день залишається багато поетів, яких мало знає покоління XXI ст. і яких було б необхідно вивчати і досліджувати.

"Наша література - то література гордих і прекрасних ідей та образів, то література людяності, - а це ж так прекрасно!" (11,1). Творчість митців, що прийшли в другій половині XX ст. І. Драча, М. Вінграновського, Л. Костенко, В. Коротича, В. Симоненка, В. Коломійця, Б. Олійника органічно виросла з тих традицій, які розвивали старші майстри (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан, А. Милишко, М. Нагнибіда, В. Мисик), котрі ще раніше відчули, "Як нове життя нового прагне слова" (11,2). Увага до особистісного начала в людині, до її внутрішнього, духовного світу, пошуки гармонії між громадським і особистим, між інтересами особи і суспільства - ось, що характеризує суспільну, моральну обстановку 60 років. А ця обстановка в свою чергу наклала свій відбиток на ідейно-творчі шукання літераторів. Зрозуміло, що поезія 70 років, продовжуючи традиції попереднього десятиліття прагне досліджувати людину в усій її багатовимірності, прагне сказати своє слово про всю складність і водночас цілісність характеру сучасника. І разом з тим вона, ідучи від традицій 60-х років, уже й не схожа на свою попередницю. Як справедливо зауважив М. Ільницький, поезія зосередилася не на проблемах глобально-планетарного характеру, а на тих, які постають перед конкретною людською особистістю в конкретній життєвій ситуації. Поезія говорить про участь кожної людини в їх розв’язанні, про те, як від щоденних, зовні скромних, але насправді значимих, трудових, бойових, моральних зусиль кожної особистості залежить доля народу, Вітчизни, Землі.

Очевидно, в 70-роки в українській радянській поезії відбувається не тільки процес епізації. Точніше кажучи, ми спостерігаємо в ній органічне сполучення ліризму з епічністю, поєднання найпильнішої уваги до духовних начал у характері сучасника, до його внутрішнього світу, до його помислів і почуттів, до етичних проблем з прагненням показати людину в дії, в конкретному вчинку, в активному виявленні її духовності, в боротьбі за соціальний прогрес. Примітивною рисою літературного процесу 70-років є наростання ліричного начала у творчості поетів, схильних до епічної манери письма, епічного мислення, епічного погляду на світ та посилення епічності в творах тих авторів, що досі були більш прихильні до ліричного світосприймання. Перша тенденція особливо чітко виявилася в поезії: М. Бажана, Л. Первомайського, І. Муратова; друга в творчості: М. Нагнибіди, Б. Олійника, Д. Павличка, Л. Костенко,, І. Драча, В. Коломійця. Можна говорити і про синтез епічності і ліризму в творчості таких поетів, як В. Мисик, Л. Дмитренко, П. Воронько, В. Коротич, Т. Коломієць, Г. Чубач, В. Бровченко, В. Гетьман, І. Жиленко і про напружену роботу саме в жанрі поеми, яку постійно веде Б. Нечерда.

Поезія 70-років взагалі позначена поглибленою увагою до проблем: людина як творець, її місце в житті, її взаємини зі світом; відповідальність поета-громадянина перед суспільством. Ці роки стали часом якісного зростання багатьох відомих уже майстрів, котрі продемонстрували в своїх нових творах "якість нову не тільки для них самих, а й для всієї нашої поезії" (11,8). Ці нові якості, що збагачують українську лірику й віршований епос, яскраво виявилися в творчості поетів, про яких уже йшла мова. Сімидесяті-роки - це час, коли література розвивалася під пильним оком цензури. Жорсткими були умови для друку, найсміливіші рукописи осідали у видавництвах чи власних шухлядах. Ряд авторів було заборонено друкувати. Література усереднюється, значною мірою ідеологізується. Набирає сили боротьба з буржуазною ідеологією. Натомість зростає прагнення регулювати літературний процес. Використовуючи матеріали партійних з’їздів, спеціальні партійні постанови, як от "Про літературно-художню критику" (11,6). Піддаються нещадному осуду О. Гончара, Г. Тютюнника, Р. Іванчука, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда. Однак, чим дужче лютувала партійна критика, тим з більшим інтересом сприймалося все нове, свіже, неординарне, сміливе, що з’являлося в українській літературі а також в російській, грузинській, білоруській, литовській, латиській, естонській. Також кінець 60-х років та початок 70-х років позначається певним занепадом літератури для дітей і літературного процесу взагалі. За умови єдиної середньої освіти та ролі мовного виховання через ЗМІ, з урахуванням вторинності української мови щодо офіційної російської, відбувається глобальне зросійщення українського суспільства. Літератори, які перебувають на цей час у літературному процесі, не в змозі самотушки впоратися з такою складною суспільною проблемою. Відбувається розрив між літературним твором і його потенційним реципієнтом на мовному і свідомому рівнях. Хіба що тільки література для дітей залишається в більш-менш вигідних умовах, її аудиторія не зменшується, попит на неї зростає. У ці роки складається ситуація, коли всі більш-менш вартісні твори для дітей з’являються з-під пера недитячих письменників - П. Панч, А. Шиян, І. Сенченко та інші "дорослі" письменники звертаються до дитячої тематики. У цей час до літературного процесу в галузі літератури для дітей долучаються такі талановиті митці: Г. Чубач, І. Жиленко, Д. Білоус, А. Мястковський, Д. Чередниченко, О. Лупій, та. ін., популярними стають оповідання Є Гуцала, повісті А. Дімарова, та Н. Бічуї, казки, оповідання та повісті Г. Тютюнника. Твори цих письменників підносяться над сухими приписами й регламентаціями, що існували на той час в літературі. Наприкінці 70-років протягом 80-х років творчість окремих письменників свіжим струменем вливається до літератури - це і поет-пейзажист, творець-мареніст для дітей А. Качан, талановита перекладачка і цікава письменниця М. Слов’янова, запальний гуморист Г. Бойко, поетеса з тонким чуттям гармонії Г. Чубач, поет-народознавець Д. Білоус, поети і прозаїки М. Слабошпицький, В. Рутківський, А. Камінчук, П. Перебийніс. Покоління сімдесятників П. Мовчан, В. Затуливітер, Л. Талалай, Л. Голота, Н. Білоцерківець, Д. Іванов, І. Царинний, Г. Чубач, Д. Кремінь, А. Кичинський, М. Луків, І. Жиленко, Т. Коломієць, О. Ніканорова було значно "тихішим" - не трибунним. З одного боку, позначилися репресії, які породили дисидентську поезію. Її складають твори дуже високої проби, написані переважно у в’язницях, таборах. Це вірші В. Стуса, І. Калинця, І. Світличного, Т. Мельничука, М. Осадчого, М. Горбаля, С. Сапеляка, І. Гнатюка та. ін. З другого боку, набирає сили започаткована ще наприкінці 60-х років традиція неголосного, нетрибунного слова, часом немовби герметично закритого, зрозумілого лише утаємниченим душам, бо воно вбирало глибинні голоси життя.

Поезія 70-х років - явище багатогранне. Перш за все треба відзначити, що в ній діяли представники всіх поколінь - від фундаторів, вважай уже класиків, до тих, що тільки-но видали чи готують перші збірки. Безумовно, традиції П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка збагатили нашу поезію, сприяли підвищенню її громадського пафосу. Впливала на характер літературного процесу й активна творчість старших митців, що діяли в цей час. Адже й життя й творча праця М. Бажана, В Мисика, Б. Тена, М. Доленга, П. Дорошка, С. Голованівського та інших багатьох авторів давали художникам наступних поколінь справжні "уроки поезії" - урок відповідального ставлення до слова, урок людяності, совісності, громадянської мужності.

Однією з рис літературного процесу семидесятників є глибоко-внутрішня сучасність поезії, неспокійної, тривожної, що живе турботами людини віку. Це сучасність, що виявляється не в зовнішніх НТР, не в лексиці. Природа і сучасна доба, вічне і нове, пристрасність почуттів і суворий розум. Ось широкий комплекс складних і серйозних соціально-етичних проблем, що хвилюють кожного громадянина. У ці роки посилився інтерес поезії до "вічних" тем: природа, любов, краса, мистецтво - без цих вічних понять немає життя. І прогрес багато в чому залежить від того, на скільки ми вміємо цінувати такі святі, безсмертні поняття істини. Лірика 70-х розвивалася під знаком інтимізації. Поезія, що говорить про душу людини, про найсокровенніші інтимні порухи її, стала звучати глибше і переконливіше. Ці роки ознаменовані, звичайно, й приходом нового поетичного поповнення. В поезії відчувається висока культура письма, культура почуттів, благородство помислів - риси не суто особистого, а й суспільного громадянського характеру, бо така поезія вчить любити навколишній світ, збагачувати, а не руйнувати природу. Це була пора творчої зрілості в поезії, посилення в ній класичності, більш суворої реалістичності, поглиблення уваги до земних потреб людини. І водночас це була пора вияскравлення творчих індивідуальностей, пора, коли особливо чітко виявлялася така риса поезії, як її автобіографізм, коли особа поета - художника, людини, громадянина - постала в творі мистецтва в єдності, нероздільності. Відомо, що без боротьби почуттів, без зіткнення ідей немає літератури, а поезії особливо протипоказані благодушність, спокійна споглядальність, безконфліктність. "Саме в неспокої поезії, в її вічному, творчому пошукові, у громадянській мужності - запорука нових піднесень, перемог, запорука її дійового впливу, на уми і серця людей." - так говорилося в той час на з’їзді письменників України (11,47).

Об’єкт дослідження: поетичний доробок Ганни Чубач.

Предмет дослідження: мотиви і образи лірики поетеси. Образ ліричного героя.

Мета дослідження: передбачає розкрити світобачення Г. Чубач, внутрішню цілісність і єдність створеного нею художньо-образного світу. Визначити місце її поетичного доробку в літературному процесі. Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

висвітлити художнє світобачення поетеси;

з’ясувати особливості поетики лірики Г. Чубач;

виявити художню своєрідність авторського письма і поетичної мови збірок поетки;

розкрити майстерність образотворення;

дослідити особливості творення постаті ліричного героя;

визначити роль Г. Чубач в літературному процесі останньої третини XX ст.

Методи: описовий, культурно-історичний, порівняльний, зіставний, формальний.

Теоретичні і практичні значення дослідження: дана робота може бути використана для вивчення, дослідження матеріалу: в шкільних програмах, у вищих навчальних закладах, спеціальних спецкурсах, літературних гуртках, вечорах.

Структура роботи: робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг роботи 57 сторінок, джерельна база нараховує 51 позицій.


Розділ I. Розвиток української поезії в останній третині XX ст.1.1 Мотиви і образи в жіночій поезії

Історичні обставини, що час від часу витісняли жінку з літературного життя, звичайні соціальні бажання та психологічна незалежність створила підґрунтя, де чітко діє жіноче прагнення, яке займає у фемінному письменстві панівне місце. Якщо навіть у жіночому характері проявлялися маскулісні риси, то на біологічному і психологічному рівнях вона потребувала вміння відчувати, кохати й бути коханою. Руйнуються гендерні обмеження, жінка вирушає на шлях реалізації своїх талантів та на пошуки власного творчого призначення.

Однією з головних для жіночого обговорення на рівні психологічних, філософських міркувань, навіть на рівні жартів (анекдотів) залишається тема пошуку ідеального образу чоловіка. Дослідниця Л. Поліщук, інтерпретуючи жіночу літературу як "явище незвичайне, характерне і символічне", окреслює її місце у перспективі до традиційної: "Не стаючи в якусь провокативну позу проти чоловічого письменства, жіноча література активно утверджувала свої позиції єдино правильним шляхом - через утвердження рівня творчої майстерності, літературних талантів, досконалості стилю та вивіреності, глибини письма" (32,122). Погоджуючись з тим, що "ставання в провокативну позу" не було самоціллю письменниць, зазначимо, що певне протистояння все ж мало місце. Насамперед через внесення в творчий світ іншої перспективи бачення, яка дуже часто виявлялась контрастною до традиційної. Про це, зокрема, йдеться в статті М. Сріблянського "Боротьба за індивідуальність" (36,56). Критик відзначає, що "письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну боротьбу за її визволене. і виявляють більше волі, таланту, ніж мужчини, між котрим процент бездарностей страшенно великий, тоді як між жінками-письменницями дуже малий. Очевидно, що з жінок в письменство йдуть покликані" (36,80). Останнє уточнення видається дуже доречним, якщо пригадати, які моральні, етичні, культурні, соціальні табу необхідно перемогти жінці, щоб наважитись висловитись і тим більше бути почутою.

Потужно й владно заявляє про себе в другій половині ХХ століття "жіночий голос", проголошуючи фемінізацію людської культури, з якої віками викреслювалися жіночі цінності. Фемінізм як вияв жіночої самосвідомості прагне змінити обличчя суспільства, акцентуючи проблеми стосунків між статями, дискримінації жінки в патріархальному світі як одні з найважливіших у наш час. Українська жінка кінця ХХ століття виявляє незадоволення своїм становищем, прагне самореалізації, активної участі в усіх сферах життя, навіть тих, які раніше були переважно прерогативою чоловіків. В Україні оформляється жіночий рух, існує ряд жіночих організацій та ініціатив, з’являється високоосвічена жіноча еліта, яка вносить жіноче світобачення у сфери філософії, науки, культури; гендерні студії формують власні академічні інституції. Художня література як велике "дзеркало" відбиває і зміну традиційних жіночих ролей, і феміністичні дискусії в сучасному суспільстві. Водночас література сама є засобом філософствування про жінку в сучасному світі.

У другій половині ХХ століття українська жіноча поезія починає усвідомлювати себе як специфічний літературний феномен, завдячуючи цим переважно феміністичній критиці (В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, С. Павличко та інші), яка, по-перше, реконструюючи феміністичну традицію української літератури, вписує в неї сучасну жіночу поезію; по-друге, виступаючи вже суто як "критика", розкриває патріархальні стереотипи, "закодовані" в жіночих образах, творених письменниками-чоловіками, спонукаючи таким чином поетес до артикулювання в літературі жіночої суб’єктивності, пізнаної "зсередини". Концептуалізація жіночої статі у творах названих письменниць, пов’язана з активним художнім освоєнням гендерної проблематики, закономірно призводить до формування нової концепції особистості жінки, проявленої в художньому образі "нової героїні" жіночої поезії.

У літературознавчому осмисленні сучасної української жіночої поезії як специфічного художнього явища, "вписуванні" її в поточний літературний процес і в контекст світової літератури важливу роль повинно відіграти ґрунтовне вивчення концепції особистості жінки в ній, визначення її ідейно-художньої своєрідності.

Термін "жіноча поезія" (та споріднені "жіноча література", "жіноча проза", "жіноче письмо") є досить проблематичним, оскільки саме його існування випливає з питання про те, чи означує стать літературну творчість. Причинами неприйняття терміна "жіноча поезія" (як літературознавцями, так і подекуди самими авторками) є насамперед традиційно закріплене в патріархальній культурі значення "жіночості" як "меншовартості" і значна вульгаризація терміна "жіноча поезія" (і спорідненого з ним "феміністична поезія"). Ми приймаємо точку зору, згідно з якою "жіночість" літературного твору визначається: по-перше, усвідомленим жіночим авторством, по-друге, представленням образу жінки в якості протагоніста, по-третє, проблематизованою гендерною ідентичністю жінки-героїні. Актуальним питанням у сучасній літературознавчій науці є й розрізнення жіночої та феміністичної літератури. Зв’язок жіночої літератури із фемінізмом може варіюватися (хоча останній сприяє її самоусвідомленню) від його схвалення, навіть декларативного ствердження (феміністична тенденційність), аж до абсолютного заперечення, відкидання чи ігнорування. Істотною для сучасного літературознавства є проблема репрезентації жінки жіночою літературою, аналіз ґендерної специфіки способів і засобів творення образу жінки в ній (цим займається ще одна галузь феміністичної критики “Images-of-women study" (тобто, вивчення жіночих образів). З цього логічно випливає проблема відмінності образу жінки, твореного жіночою літературою і у творах, написаних поетами-чоловіками. Очевидне прагнення жінок-письменниць зображувати героїню не так, як чоловіки-письменники, апелюючи до власного унікального жіночого досвіду. Жіноча поезія прагне артикулювати в культурі світ жіночої суб’єктивності в усій повноті. Найчастіше поетеса звертається до особистого, прочитує текст власного життя, відповідаючи на питання: "Ким (чим) є жінка? Яка її сутність? Яке її буття?" (16,78). При цьому стать концептуалізується, образи героїнь стають виявленням концепції особистості жінки. Таким чином, концепція особистості жінки в "жіночій літературі" - це художня інтерпретація письменником жіночої суб’єктивності в образі жінки, чия ґендерна ідентичність проблематизується. Принагідно зауважимо, що така інтерпретація не обов’язково здійснюється з феміністичних позицій, але за спрямованістю, за постановкою питання про інший спосіб самопочування жінки порівняно з чоловіком, такі твори перебувають у річищі сучасного фемінізму (постфемінізму), який постулює плюральність жіночої суб’єктивності.

У творах Г. Гордасевич, І. Жиленко, С. Йовенко, С. Майданської, Г. Чубач, Л. Костенко, Т. Коломієць, Г. Тарасюк та ін. постає тип жінки, схильної до формулювання власної життєвої філософії. Як засвідчують тексти проаналізованих поетичних творів, значна роль у художньому вираженні концепції "сильної героїні" відводиться реінтерпретації міфологічних сюжетів, мотивів і образів. Якщо у творах письменниць кінця ХІХ - початку ХХ століття, зокрема Лесі Українки, частіше йшлося про художнє відтворення особистості "забутої тіні", тобто жінки, незаслужено викресленої з історії культури через переважаючу увагу до сильного чоловіка - її пари, то сучасна жіноча поезія більше цікавиться жінкою в традиційній чоловічій ролі міфологічного героя, "носія діяння" насилля, пізнання.

Багато в чому образ "нової" героїні жіночого письменства зумовлений наявністю її реальних життєвих прототипів, як зазначили В. Агеєва, С. Павличко. Одним з джерел творення концепції особистості жінки сучасними авторками є власний унікальний життєвий досвід останніх. У цьому витоки автобіографічності як істотної риси жіночої поезії. Суб’єктивізація поезії пов’язана з показом героїні "зсередини", ліризацією, що спрямована на розкриття неодновимірності, складності психічного життя героїні, виявлення діалектики свідомого й позасвідомого в ньому. Цим продиктовано послаблення зовнішньої сюжетності. Домінування особливого "хронотипу спогаду", ускладнення оповідної структури творів, експресивна функція художньої графіки (курсиву), яка допомагає "заповнити паузи" внутрішнього мовлення героїні, озвучити "голос підсвідомого", а також використання "символіко-міфологічного" типу психологізму, орієнтованого не стільки на аналіз, скільки на синтетичне відтворення внутрішнього життя героїні за допомогою умовних форм (міфу, фольклорних образів, фантастики), "сумарно-позначальної" форми психологічного вираження (снів, марень, галюцинацій), - все це сприяє розкриттю діалектики почуттів.

Прикметною рисою жіночої поезії є значне розширення образного світу героїні на протязі десятиліть. Якщо порівняти жіночу поезію XIX століття і поезію XX - XXI століття, то бачимо, що вона значно змінювалась. Якщо в XIX столітті вона зводилася переважно до сімейно-побутової сфери, то поезія останніх десятиліть ХХ ст. та XXI ст. активно освоюється в суспільних, національних, професійних площинах буття жінки у зв’язку з висвітленням таких проблемно-тематичних аспектів, як "жінка і нація", "жінка і держава", "жінка і постчорнобильська дійсність", "жінка і патріархальний світ", "жінка і творчість" тощо.

На сьогодні в демократичному суспільстві фемінізм стає нормою повсякденного життя жінки XXI ст., хоча гендерна рівність залишається ще метою. А серед літературних митців, які спромоглися побачити справжню суть проблеми в нашому постмодерному, літературному просторі у сфері жіночого письменства творять такі імена як Н. Бічуя, Л. Костенко, Ю. Міщенко, М. Матіос, Г. Тарасюк, С. Андрухович, С. Павличко, Г. Чубач, О. Забужко, Є. Кононенко, Л. Лузіна та ін. Кожній із них притаманна своя неповторність, індивідуальність авторського стилю, при цьому існує ряд творчих ознак, які їх об’єднують не за жанром чи тематикою, а за ідейними інтенціями, викликаними типовим прагненням та інтимним хвилюванням.

1.2 Жанрова специфіка поетичного доробку Ганни Чубач

Небагатьом поетам у наш непоетичний час вдається вторувати стежку до сердець читачів, а без зворотного зв’язку складно писати. Вкотре згадуючи хрестоматійну фразу про те, що на нашій землі поет - це щось більше, ніж поет, українські митці стають і політиками, і менеджерами та продюсерами власних видань. Одним словом, опановують нові професії, аби вижити й продовжувати творити. Відкинувши зайвий песимізм, слід визнати, що велетенська енергія розуму й душі, поєднана з Даром Небес, таки приносить добрі результати. Переконливий приклад - наша славнозвісна сучасниця, поетеса Ганна Чубач.

Зірка Чубач засвітилася в українській поезії у благословенні 1970-ті роки. Живі були корифеї, які безкорисливо підтримували молодих, обдарованих "літературних новобранців". Нині важко повірити в те, що Ганну Чубач прийняли до Спілки письменників, коли вона була авторкою однієї поетичної збірки "Журавка". За рекомендацією поетеса звернулася до Платона Воронька. "Дівчино, сідайте, я писатиму рекомендацію вам". Ганна здивувалася: "А ви ж книжку не читали!" Тоді він пробіг очима вірш "Журавка" й підтвердив: "Дівчино, так ви ж дуже талановита" (4,13). Другу рекомендацію дав Павло Усенко.

Прихід в українську літературу молодої подільської "Журавки" привітали письменники Олесь Гончар, Андрій Малишко, Борис Антоненко-Давидович, критик Микита Шумило, якому належать слова: "Я люблю двох поетес: одну - мужню, другу - ніжну " (4,14). Недоброзичливці почали закидати Чубач: "Невже ти рівняєшся до Ліни Костенко? Вона відповіла: "Люди добрі, я ні з ким не змагаюся. Просто своєю ніжністю хочу дорівнятися до мужності Ліни Василівни" (4,14). Серед тих, хто підтримав пані Ганну на літературній стежці, був і видатний співак Іван Козловський. Він запрошував молоду українську поетесу на літературні вечори до Москви. Представляючи її публіці, казав: "Захоплюємось красою цієї дівчини, а вона ж іще яка гарна поетеса, читай, Ганнусю (9,2)". І вона читала:

Стою берізкою край шляху,

Край шляху втомлено стою,

А вітер шарпає з розмаху

Косу заквітчану мою.

Колоритно і талановито представила себе, своє поетичне дарування у контексті дуже тяжкого часу з його життєвими випробовуваннями Великою Вітчизняною війною, голодом і холодом, втратою дуже близьких людей, - горда і мужня українська поетеса, Божою милістю, наша сучасниця Ганна Чубач. Коли Національна парламентська бібліотека України організувала у січні 2003р. Міжнародну презентацію виставки " Жіночі голоси української літератури", серед найвідоміших українських жінок таких, як Леся Українка, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Ліна Костенко, Оксана Забужко, було представлене і ім’я Ганни Чубач, бо її поетичне слово, звернене до людей, випромінює потужну духовну енергетику тому, як наголошує поетеса:

Поети вірші болем серця пишуть,

А люди кажуть: "Писано пером!".

Відстоювання духовних начал української культури у поетичному здобутку Ганни Чубач, однієї з видатних поетес нашого часу, останніх років звучить настільки природно і на такій чистій ноті, що кожен із нас, її сучасників, доторкається душею до поетичних рядків, як до святості, з побожністю, відчуваючи в них дорогий плід людського серця і думки. Нині її поетичне слово випромінює для людей потужний струмінь духовної енергії.

Нехай мені доля вготовила муки:

Не камінь на плечі, а цілий обвал.

Я буду до щастя простягувать руки.

Я буду молитись на свій ідеал.

Нехай моя доля знедолено плаче.

Карає і мучить нестерпним життям.

Я - все-таки сильна! Я щось-таки значу!

Я світ цей здивую красивим дитям!

"Вважаю, що ці вічні слова признання нашої сучасниці Ганни Чубач здатні і захоплювати, і відтворювати, породжувати глибокі серйозні думки, бо саме в них - осмислення величі Жінки-Матері у єдності з Всесвітом, історією, з суттєвістю людського життя на Землі" (4,15).

Це її голос, "журавки з подільського жита", зливається з голосом самої природи, красою Буття, а її лірика дарує людині складного ХXI століття радість і надію тому, що талант Ганни Чубач - це вміння проникнути в самі потаємні куточки душі людини, а це дає можливість кожному з нас усвідомити природу власних почуттів. Головна риса, яка об’єднує всю її багатобарвну поезію - високе одухотворення і мудрість думок. Лірика Ганни Чубач - це радість пізнання життя і глибокі думки, філософські роздуми про людські страждання і розлуки, самотність, щирість внутрішніх переживань. І про це все відверто й чесно, з довірою звертається вона до нас, сучасників:

Я зла не творила.

А каятись буду.

За те,що любила.

За те,що забуду.

За те,що тягнуся

До зірки рукою,

І світ ображаю

Слізьми за тобою

Саме через страждання, високі думки поетеса приходить до сприйняття прекрасного і вічного, до спілкування із Всесвітом і Людиною:

Світ великий -

Видається ще більшим.

Малий із Меншим -

Спокій віднайдуть.

Гармонія -

Високі душі втішить:

Ми - два начала

І єдина суть.

Її лірика - це і шлях глибоких внутрішніх переживань і прозрінь, філософського єднання людського життя з світом природи. Нагадаємо: " А день сміється з нас обох // Осіннім листям у долину"; "Хмарять небо смиренні молитви // Я люблю, коли сонце регоче"; "Люблю тебе вечірнею зорею // Люблю тебе росою на траві"; " Коли минає тепле літо, // Я подумки кажу: "Ну, що ж?" // У цім прекраснім білім світі // Ми теж минаємо, як дощ!".

Вода у річці - стигне. стигне.

Листок - на дереві засох.

Я думала, що я єдина.

А я - одна із багатьох.

У віршах Ганни Чубач відчувається, як кожне слово, кожен образ несе у собі декілька значень, і має певний підтекст з філософськими роздумами ліричної героїні, з її мудрим відношенням до людського існування, її розумінням того, що можна черпати сили до життя перш за все із розмаїття цього світу, де "пахнуть осокори", "пахучі троянди", "пелюсткові весни білі" Красою цих поетичних образів вимірюється талант творів Г. Чубач

Кожен із її циклів, будь-то "Дзвінка ріка", або "При світлі каштанів", чи "Вічна жінка", "День снігопаду" є своєрідним способом осягнення мудрості світу Яскравим у неї є авторське наповнення слова силою художньої виразності, а кожна фраза насичена людськими роздумами. Ліричною героїнею Ганни Чубач в процесі збагачення духовним досвідом переосмислюються такі поняття як: життя і смерть, мить і вічність, любов і зрада. А сама вся її поезія з напруженим драматизмом пізнання істини і є у світоглядному і в естетичному вимірах джерелом того великого людського почуття, що спонукає людину до сенсожиттєвого вибору:

Скільки всього пережито!

Скільки не здійснилось мрій!

Колосом жита вицвіло літо.

Художня енергетика її мислення несе в собі високу життєстверджуючу тональність, незважаючи на те, що у віршах Ганни Чубач багато суму, зневіри, розпачу і думок про "вікову добу" людського життя, яку вона образно називає "зимою", коли "коси біліші стали".

Від яскравості зим, коли підводяться підсумки й "ідуть сніги на наші душі // на наші голови ідуть", коли "обліпили роки, обступили біди. // я ж іще не хочу думати сумне. // Нижчими не стали всі мої висоти. // Але досвід судить зверхністю зими".

лірика поезія ганна чубач

Ця жіноча сутність з її довірливістю і біллю виявляється в її поезії кохання, того кохання, яке розпочинається із вселенського переживання і все частіше - відчуття самоти:

… Бринить струна у теплім літі,

Чомусь подібна до плачу.

Чи то від того, що страждаю?

Чи то від того, що люблю?

Чи вже такий я голос маю -

увесь із пісні і жалю? …

Через спомини і згадки дитинства з його "голосними бджолами" відновлюється у її пам’яті людській вимір минулого життя:

…От: я між квітами стою.

А от: матуся просо в’яже.

Сідає сонце за межу.

Щось мамин голос мені каже.

Не відбиваюсь від бджоли -

Тоненьке жало випускає.

Ну,що ж? Кусай!

Ну,що ж? Жали!

Солодкий біль в душі

Коли дитинство спогад повертає.

І хочеться ще і ще відчувати особливий світ Ганни Чубач, де "світанки синьоокі", де "маки радістю цвітуть", де "вітер віє, дощик трусить і перепілки гнізда в’ють", де "пелюсткові весни" і "плакучі верби". Це її світ любові і краси, добра і співчуття. А світосприймання Ганни Чубач, поетеси, Жінки, Матері визначають ті щасливі моменти, коли "сонце-соняшник знову цвіте: // Не в уяві, а тут на городі, // Де хлоп’ятко моє золоте // За донькою красивою ходить":

Кажуть, щастя нема на землі.

Кажуть, важко зробилося жити.

Коли тупають ніжки малі,

Я не можу цей світ не любити….

Звеличення жінки на цій Землі, у цьому світі і утвердження через неї високої духовності, Мудрості і Любові - найважливіше кредо Ганни Чубач. А Іван Дзюба так і зазначив, що в її ліриці відчуваєш перш за все "правду жіночого серця" (48,11). В жіночій творчості Ганни Чубач відсутні банальні і примітивні теми й сюжети, а навпаки, поряд з надмірною емоційністю звучить сильний голос поетеси. Цей голос, який сьогодні, "в вік двадцятий - мудрістю обжитий", вступає в гостру суперечку з самими великими філософами, з їх пророчими настановами. Є така мить у цьому Світі, підкреслює поетеса, яку може впіймати й відчути тільки жінка, з її всеосяжнішою любов’ю до того, що має назву - життя, бо сама вона дарує життя на цій землі:

Але про це

Філософи не знають.

Вода незнань -

Під камінь не тече.

То тільки Жінка

Завжди відчуває,

Як світ під серцем

Ніжками січе…

Філософи,

З яких це дивних див

Ви вашу вищість

Стали рославляти?

Ніхто із вас

У муках не родив.

Ніхто не знає, як дитину мати ….

Так стверджує поетеса в поемі "Спіймана світом". Саме чесність й відкритість у вираженні внутрішніх переживань, довірливі інтонації у спілкуванні зі своїми сучасниками, філософсько-творчий пошук сенсу життя є ведучою рисою поезії Ганни Чубач, а її твори - органічною часткою великого українського поетичного слова. Саме почуття, а не афекти, є основним фактором душевного життя ліричної героїні цієї поезії. Вони ж, на відміну від афектів, - стійкі, сталі види емоційного ставлення людини до явищ дійсності, свого роду гармонізація суб’єктивного та об’єктивного. Тому поетові почуття підвладний і суб’єктивний, і об’єктивний тон, тоді як поет афекту користується переважно суб’єктивним.

У виразно ліричної героїні Ганни Чубач знайдемо й елементи об’єктивного, епічного письма. Мабуть, точніше було б назвати її поезію ліро-епічною. Їй вдаються фабульні вірші, вона вміє вимальовувати подію, постать, вдачу. Особливо - народну вдачу, відчутну насамперед у матері, сестрі, бабусі, інших рідних. Залюбки вводить у вірш діалог, вдається до розмовних мазків. Наприклад, один із зразків - невеличка поезія "Найрідніші голоси":

Дозвольте вас, бабуню,

Як є намалювати.

У вас красиві очі і руки вузлуваті!

"Авжеж", - бабуня мовить.

малюй, моя дитино!

Дивилась в небо довго -

Та й маю очі сині.

Робила всю роботу -

Та й руки вузлуваті.

Сідай тамо, навпроти,

Та й будеш малювати.

Охоту, як роботу,

Не можна відкладати!

Проте, об’єктивний зміст у неї майже завжди суб’єктивно-емоціоналізований - завдяки отій "приналежності" матеріалу поезії особистій долі ліричної героїні, завдяки безпосередності і високій інтенсивності переживання. Тут варто відзначити цінність безпосередньої емоційності за умов зростаючої деемоціоналізації, раціоналізації життя, розпорошення чуттєвого потенціалу людини - цінність не лише внутрішньо - естетичну, а й загальнокультурну.

Поетична образність, метафорика, афористичність і картинність мови -

все це може мати різне джерело і характер. В одних поетів жанр інтелектуальної напруги запалює душу і надихає пристрастю слово, у других художня воля громадить когорту образів, у третіх мовна тканина вільно підлягає пластиці безпосереднього почуття. Це останнє маємо і в кращих поезіях Ганни Чубач.

У почутті як такому є щось художнє. Воно промовляє не інформацією, а образами. Найбільше ж із почуттів - любов - і є найбільшим художником. Недарма Ганна Чубач упевнена: "Жінки стають поетами з любові”. Принаймні щодо неї самої - це безумовно так. На любов для неї доля не поскупилася, відміряла щирою мірою. Є в неї така поезія - "П’ята пора" із збірки "Ожинові береги". У ній вона кидає свій жіночий виклик безутішному поділові року на чотири пори:

А я собі наміряла (нівроку!)

Ще п’яту пору з назвою - кохання.

І ця п’ята пора року для неї найблагодатніша. В сучасній українській поезії Ганна Чубач - природний лірик кохання, з найбагатших.

У ліриці кохання, інтимній ліриці Ганни Чубач відчуваєш правду жіночого серця. Поетеса далека від бажання здаватися значимішою, прибирати виграшну для стороннього споглядання позу, приміряти театральний реквізит пристрасті. Нею рухає лише потреба висловити почуття, яке її переповнює.

Справляє враження багатство образів кохання, сюжетів кохання у Ганни Чубач. Здебільше жіноча інтимна лірика розробляє мотив однолюбства, різні грані стійко заадресованого почуття, невичерпність образу коханого. Мінливість і невловимість об’єкта кохання, "перебір варіантів" бувають привілеєм певного роду чоловічої любовної лірики; при цьому нерідко почуття втрачає свою патетику і набуває більше артистизму, аж до грайливої іронії. Трохи інакше у Ганни Чубач. Тут головне - невтоленність серця, "нескінченність" кохання або й недосяжність: його здійсненню заважають то житейські обставини, то його власна невідповідальність своїй мірі, ідеалові. Воно немов би щоразу починається заново й заново, і щоразу це нове життя, нова доля. Скільки облич, скільки доль у її кохання? Перше, безоглядне у своїй цнотливості й зворушливій красі безпорадності, дівоче кохання, про яке не говорять, лиш по багатьох роках ностальгічно згадують:

Твої очі ясніючи,

Твоїх весен розлив

Я любила не вміючи -

Так ніхто не любив.

Ремінісценція із Сосюри свідома, оговорена в епіграфі. Незважливе, сторожке кохання на відстані чужих років, кох

Подобные работы:

Актуально: