Історико-культурна спадщина Криму часів античності і середньовіччя та її використання у туризмі

Курсова робота

На тему:

"Історико-культурна спадщина Криму часів античності і середньовіччя та її використання у туризмі"

Київ 2007


Вступ

Історико-культурна спадщина Кримського півострова – це найдавніші міста, це перехрестя культур та цивілізацій, поєднання історії далекої та недавньої. Але Крим – це також заповідні ліси, вихід до двох морів, мальовничі Кримські гори та цілющі мінеральні води. Саме тому на протязі останніх десятків років переважаючий розвиток курортно-лікувального туризму обумовлював другорядність вивчення історико-культурного потенціалу Криму.

На сьогоднішній день ця тема є досить актуальною, адже історико-культурні ресурси все більше перетворюються на вагомий чинник відновлення психічного здоров’я людей у всьому світі в цілому, і в нашій країні зокрема. Частково питання цінності історико-культурної спадщини Кримського півострова часів античності і середньовіччя досліджуються в працях Толстікова В.П., Якобсона А.Л., Зубаря В.М. та інших науковців. Проблеми оцінки історико-культурної спадщини висвітлюються в працях О.О. Бейдика, С. Кузика та В.І. Стафійчука.

Об’єктом дослідження даної теми є історико-культурна спадщина Кримського півострова часів античності та середньовіччя.

Предметом дослідження виступають пам’ятки історії і культури, археологічні, містобудівні та інші пам’ятки, залишені по собі народами, які населяли територію півострова в період часу, визначений істориками як античність та середньовіччя; а також використання вищезазначених пам’яток у туризмі.

В роботі було використано такі методи дослідження: монографічний, дедуктивний, індуктивний, аналітичний, систематичний, системно-структурний, статистичний, порівняльно-географічний, порівняльний, суспільно-географічного районування, метод сучасних комп'ютерних технологій.      

Мета роботи – визначити і дослідити найбільш значущі історико-культурні пам’ятки Криму, залишені різними народами за певний проміжок часу (VI ст до н.е. - XV н.е.) та ступінь цих об’єктів в туристичних маршрутах.

Головними завданнями роботи є

- виявлення та вивчення пам'яток історії і культури Криму часів античності та середньовіччя

- дослідження історії формування історико-культурної спадщини даного періоду

- оцінка сучасного стану, охорони та використання об’єктів дослідження в туризмі

Робота складається з трьох розділів:

1) Теоретико-методологічний – включає в себе визначення поняття історико-культурної спадщини, методи та проблеми оцінки історико-культурних ресурсів.

2) Основний розділ – етапи формування історико-культурної спадщини Криму часів античності та середньовіччя, які були визначені, взявши за критерій поділу народи, що населяли територію Криму в даний період часу.

3) Останній розділ – сучасний стан використання історико-культурних ресурсів Криму (історико-культурний потенціал спадщини античності та середньовіччя, ступінь збереженості та охорона історико-культурної спадщини Криму, а також питання історико-культурної спадщини півострову як об’єкту туризму).

Отже, в даній курсовій роботі представлена спроба дослідження історико-культурної спадщини Кримського півострову часів античності і середньовіччя, аналіз ступеню збереженості пам’яток історії і культури, а також приклади використання історико-культурних об’єктів цієї доби в туризмі на сучасному етапі розвитку туристської справи в Україні.


1. Теоретико-методологічні основи дослідження історико-культурних ресурсів

1.1 Поняття історико-культурних ресурсів

Історико-культурні ресурси є важливою складовою туристсько-рекреаційного потенціалу. Пам’ятки історії і культури відіграють особливу роль в розвитку туристичної діяльності, являючи собою наочне свідчення таланту українського народу, його тисячолітньої історії. Крім того, історико-культурні ресурси являють собою важливе джерело поповнення державного та регіонального бюджетів.

За визначенням, історико-культурні рекреаційні ресурси – це пам’ятки культури, створені людиною, які мають суспільно-виховне значення, становлять пізнавальний інтерес і можуть бути використані для задоволення духовних потреб населення. Вони відзначаються великою різноманітністю і включають історико-архітектурні, археологічні та історичні пам’ятки, твори монументального мистецтва, етнографічні особливості території, традиційні промисли і ремесла (народні традиції, вірування, образотворче мистецтво тощо). (2)

До складу архітектурно-історичних РТР входять шість основних типів архітектурно-містобудівних споруд (споруди громадської, промислової, культової архітектури, садово-паркового мистецтва, архітектурні монументи та скульптурні пам’ятники). (1)

Пам’ятками історії і культури є споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з історичними подіями в житті народу та розвитком суспільства і держави, витвори матеріальної і духовної творчості, які мають історичну, наукову, художню або іншу культурну цінність. (2)

Серед всіх видів історико-культурних ресурсів, виділених О.О. Бейдиком, даної теми безпосередньо стосується історико-архітектурна спадщина, що є однією з видів суспільно-історичних рекреаційно-туристських ресурсів. При визначенні видів історико-архітектурної спадщини, пам’яткоохоронна методика базується на історико-географічному, мистецькому, науковому критерії, а також враховує інші аспекти суспільно-історичної значущості об’єктів історико-культурної спадщини. Для кожного з видів пам’яток той чи інший аспект суспільної цінності буде визначальним. Стосовно ж пам’яток містобудування та архітектури, кожна окрема пам’ятка в сукупності певною мірою становитиме і історичну, і наукову, і мистецьку цінність. Таким чином, пам’яткою архітектури є будь-який твір архітектурно-будівельної діяльності людини, який становить ля суспільства історичну, наукову, мистецьку або іншу культурну цінність. Розуміння сутності пам’ятки архітектури, усвідомлення її суспільної значущості є важливою передумовою вирішення комплексну питань, пов’язаних з її охороною, реставрацією та використанням.

Історична цінність пам’яток архітектури полягає передусім в їх пізнавальній ролі як джерел історичної інформації. Пам’ятки архітектури своїми формами, «ритмами», образами здатні відбивати матеріальне й духовне життя суспільства певного історичного періоду: суспільний устрій, рівень розвитку економіки, світогляд, культуру, побут, традиції населення. Як результат колективної творчості іноді цілого покоління, пам’ятка архітектури вбирає в себе цілий пласт суспільного досвіду, інтегрує науку і культуру багатьох поколінь людей. Навіть кожен окремо взятий історико-архітектурний об’єкт є хранителем певного досвіду, певних культурно-історичних традицій нації. Ця функція значно підсилюється, якщо ми розглядаємо історико-архітектурні комплекси, історичні центри міст або останні в цілому.

Важливим показником, який визначає наукову значущість пам’ятки архітектури, є хронологічний: чим давніша пам’ятка, чим вищий відсоток автентичності, збереженості її матеріальної структури, тим вищий ступінь наукової, історичної, туристсько-пізнавальної цінності об’єкта. Суттєвим є урахування наукової значущості матеріальної структури пам’яток архітектури зі складною історією будівництва – таких, які не раз перебудовувалися.

Важливим аспектом суспільної значущості пам’яток архітектури є естетична цінність, яка обумовлена художніми достоїнствами архітектурної форми, виразністю архітектурних деталей декоративних елементів. Таким чином, історична, наукова, естетична, художня цінність пам'ятки становлять суть її історико-культурного змісту. Крім перелічених чинників суспільно-історичної цінності історико-архітектурних об’єктів, на збереженні пам’яток і їх історико-культурному змісті позначається утилітарна значущість (можливість їх використання в сучасних умовах). Отже, історико-архітектурні об’єкти, архітектурна форма і матеріальна структура яких втілює в собі культурно-мистецькі досягнення певного історичного періоду або ж увібрали нашарування наступних етапів розвитку і є хранителями інформації, що становить історико-культурний, рекреаційно-пізнавальний інтерес, мають бути збережені як документи історії, твори архітектури і мистецтва, рекреаційно-туристські об’єкти.

Таким чином, пам’ятки архітектури та містобудування є характерні, традиційні або ексклюзивні, унікальні, громадські, культові, промислово-виробничі, військові споруди, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, архітектурні монументи та скульптурні пам’ятники (пам’ятники монументального мистецтва), які зберегли свою автентичність і становлять історичну, наукову, мистецьку та іншу історико-культурну цінність.        

Ще одним видом історико-культурних ресурсів, виділення якого знайшло підтримку лише серед деяких науковців, на думку О.О. Бейдика, є подійні РТР.

Подійні рекреаційно-туристські ресурси – найсуттєвіші прояви соціального та природного руху, знакові події в історії певної території (держава, регіон, місто), у даному дослідженні – знакові прояви часу та території; складова диверсифікованого ресурсно-рекреаційного поля. Подійні РТР включають політичні, військові, культурні, економічні, екологічні події «за модулем». Подійні РТР – специфічний вид інформаційних ресурсів, які можуть відображуватися в меморіальному літописі відповідної території.

Історичні події – сфера дослідження історичної науки. А оскільки об’єктом і предметом історико-географічного, історичного (в ряді випадків і рекреаційно-географічного) пізнання є минуле (у даному дослідженні – події, що вже відбулись), яке неможливо спостерігати безпосередньо, інформація про нього міститься в історичних, історико-географічних, рекреаційно-географічних джерелах. До них належить уся сукупність речових, письмових, образотворчих, фонічних та інших пам'яток і матеріалів, в яких так чи інакше відбито минуле.

Події можуть підсилюватись матеріальними пам'ятками, а можуть зберігатись лише в нечисленних і забутих літературних джерелах, а то і взагалі лише в пам’яті населення та окремих свідків. (1)

Таким чином, історико-культурні ресурси – це і матеріальні, і духовні пам'ятки народу, які відіграють велику роль як у формуванні світогляду народу, так і для задоволення матеріальних, в т. ч. і туристичних потреб. (2)

1.2 Оцінка історико-культурної спадщини. Проблеми оцінки

Важливим теоретичним аспектом методології дослідження туристсько-рекреаційних ресурсів є оцінка історико-культурної спадщини, адже пам’ятки історії і культури є важливими рекреаційними ресурсами, які в багатьох випадках є основою рекреаційної індустрії. Якщо питанню економічної оцінки природних рекреаційних ресурсів приділяється достатньо уваги в науковій літературі, то оцінка історико-культурних ресурсів залишається практично не розробленою.

В світовій практиці прийнята якісна оцінка історико-культурних пам’яток, які в залежності від художнього та історичного значення, стану збереження та унікальності розподіляються на 7 груп, причому найвищим балом оцінені історико-культурні об’єкти світового значення. Всього таких об’єктів, взятих на облік ЮНЕСКО, декілька сотень. На основі рекомендацій ЮНЕСКО в окремих країнах розроблені власні оціночні критерії історико-культурної спадщини. В колишньому СРСР існував поділ історико-культурних об'єктів на пам'ятки загальносоюзного, республіканського та місцевого значення. Формально всі вони перебували під охороною держави, а фактично більшість з них методично руйнувалася. (2)

Оцінка історико-культурного потенціалу повинна включати кількісні та якісні показники. Існує пряма залежність між рекреаційною цінністю території і кількістю та якістю пам’яток історії та культури, розташованих на ній. В зв'язку з цим пропонується оцінювати території за густотою пам’яток історії та культури на 100 км2 площі. Враховуючи, що різні території мають різну кількість якісно відмінних історико-культурних пам’яток, необхідно окремо визначити густоту пам’яток найвищого класу (загальнонаціонального та міжнародного класу).

С. Кузик оцінює історико-культурні об'єкти на основі визначення їх рекреаційного значення, а також ступеня придатності та доступності їх для організації культурно-пізнавальних занять. Таким чином, автор досліджує не вартість конкретного історико-культурного об'єкту, а визначає пізнавальну цінність об'єкта, необхідну для організації рекреаційних занять. Сутність даної методики полягає в тому, що оціночні бальні шкали побудовані на розділенні компонентів, які складають окремі блоки історико-культурних ресурсів, у відповідності до їх важливості і тривалості часу, необхідного на їх огляд. Чим довший час огляду, тим вище пізнавальна цінність об’єкта. Шляхом сумування окремих балів за компонентами історико-культурних рекреаційних ресурсів отримується загальна сума балів, яка характеризує пізнавальну цінність історико-культурних ресурсів окремої місцевості.

Недоліком даної методики є ігнорування художньої та історичної цінності історико-культурних об’єктів та дещо механічне поєднання різних за сутністю історико-культурних об’єктів. (2)

Підсумовуючи вищесказане, можна говорити про слабку розробленість методів і критеріїв оцінки історико-культурної спадщини, що ускладнюється розбіжностями в підходах до проблеми.

На даному етапі дослідження туристсько-рекреаційних ресурсів відбувається переосмислення ролі історико-культурної спадщини, яка набуває все більшого значення, а в деяких регіонах країни є основним джерелом прибутку на ринку туристичних послуг.На сьогоднішній день теоретико-методологічні основи дослідження історико-культурних ресурсів потребують подальшого обґрунтування та комплексного вивчення, про що свідчить неоднорідність підходів до оцінки історико-культурної спадщини.


2. Етапи формування історико-культурної спадщини Криму часів античності і середньовіччя

2.1 Скіфська спадщина

Регіон Кримського півострова має своєрідну історичну долю й унікальну архітектурно-містобудівну спадщину. Вона представлена античними пам’ятками, середньовічними фортецями й печерними містами, культовими спорудами різних світових релігій і конфесій та палацовими ансамблями. На державний облік узято 992 пам’ятки містобудування і архітектури, з яких 193 – загальнодержавного значення.

Кількісні показники пам'яток архітектури та містобудування на території Криму відносно інших областей України наведені в таблиці, складеній на основі Довідника державного реєстру національного культурного надбання. (додаток 1) З таблиці бачимо, що Крим займає друге після Львівської області місце за кількістю історико-культурних ресурсів, що пояснюється наявністю на території півострова давньогрецьких полісів Херсонесу (Севастополь), Пантікапею (Керч), Керкінітіди (Євпаторія), а також найдавніших з відомих печерних міст – Ескі-Кермену (V–VI), Мангуп-Кале (VI–XV), Чуфут-Кале (X–XVIII) та інших пам’яток давнини.

Беручи до уваги усі ці фактори, було доцільним виділити декілька етапів формування історико-культурної спадщини Криму часів античності і середньовіччя, вважаючи основним критерієм поділу народи, що заселяли територію півострову в даний період часу.

Скіфи. Скіфами називають народ, що населяв східноєвропейські степи, обмежені річками Дон та Дунай, а також Північний Кавказ в VII–IV ст. до н.е. В III ст. до н.е. територія перебування скіфів значно скоротилася. Степова частина Криму була заселена скіфами і належала їм в часи перського Царя Дарія (522–486 рр. до н.е.). Про це свідчать згадки Геродота з тієї частини, де він розповідає про підготовку скіфів до війни. Про скіфів, що жили поблизу західного узбережжя Криму, писемні джерела не повідомляють майже нічого.

Якщо розглядати біосоціальні ресурси того часу на території Кримського півострова, то слід відмітити Анахарсіса, як одного з найвідоміших синів Скіфії. Про нього до нас дійшла величезна кількість найрізноманітніших та цікавих свідчень давніх авторів. І це не випадково. Адже Анахарсіс, як повідомляють античні мислителі, був визнаний одним із семи мудреців стародавнього світу. Анахарсіс (638–559 рр. до н.е.) прожив дуже яскраве і трагічне життя. Античний автор повідомляє наступне: «Скіф Анахарсіс був сином Гнура та братом Кадуіда, царя скіфського; мати його була гречанкою, тому він володів обома мовами. Він писав про скіфів та елліністичних звичаях, про засоби та дешевизну життя, він також написав вісімсот віршів про військові справи. Виділявся свободою слова…». Він був автором багатьох технічних винаходів, наукових трактатів і навіть являвся винахідником одного з різновидів гри у шашки, які згодом так і називали – скіфські. Анахарсіс жив у Неаполі, де і був вбитий стрілою ворога. Згідно легендам, й понині існує скальний виступ, звернений в долину Салгіру, на якому стояв мудрець, роздумуючи про закони світу. (13)

Неаполь Скіфський. У 1827 р. у Сімферополі любителю старожитностей, місцевому жителю, зустрілася гружена камінням підвода, що спускалася від урочища Керменчик, де брали каміння для будівельних потреб. Випадково, цей чоловік звернув увагу на дві плити: на одній було викарбовано зображення вершника, на іншій – напис на давньогрецькій мові. Про знахідку стало відомо вченим. Після проведення на місці кар’єру розкопок, ними був знайдений уламок мармурового барельєфу із зображенням старика та молодого юнака, знайдені також грецькі та римські монети. В одному з написів згадувався скіфський цар Скілур, який жив більше 2 тисяч років тому. Це ім’я вже було відоме з описів давньогрецького географа та історика Страбона та по монетам Ольвії. Порівнявши зображення на монетах та барельєфі, вчені впевнилися, що на плиті зображений цар Скілур. Так було зроблене сенсаційне відкриття столиці пізньоскіфської держави – Неаполя Скіфського або Неаполіса (від грецької «нове місто»).

Про назву міста досі сперечаються. Деякі спеціалісти сумніваються, що воно носило таку назву і в давні часи. Звичайно, навряд чи скіфи назвали одну із своїх фортець грецьким ім’ям. Скоріш за все, греки чули назву цієї фортеці на скіфській мові та переробили її на свій лад, перетворивши на зрозуміле їм слово «Неаполь».

Місце для столиці скіфи обрали дуже вдало: територія представляє трикутник, звернений на північ, з північного сходу – єдиний захист – круті Петровські скелі, на заході – глибока тяжко доступна балка, по лінії обриву якої йшла захисна стіна. При царях Скілурі та його сині Палакі (II ст. до н.е.) місто переживало часи розквіту, вело активну торгівлю з Херсонесом, а згодом – успішні воєнні дії проти нього. Розкопками встановлено, що Неаполь Скіфський, який займав площу більш ніж 20 га (хоча існують дані, що набагато більше), був добре укріплений та являв собою доволі крупний на той час торгівельний центр. У III ст. він сильно постраждав від племен готоаланів, а в наступному, IV ст. гуни, які вторглися до Криму, довершили його руйнування. Збереглися гравюри із зображенням Неаполя. Судячи з цих гравюр, великих капітальних будівель було немало в різних кінцях городища. Але зараз від них не залишилося практично нічого. В результаті археологічних досліджень в наш час відкриті головні ворота міста та південна захисна стіна. (11, 12)

Особливий інтерес викликає скіфський мавзолей та історія його розкопок. Із зовнішньої сторони захисної стіни хтось із жителів вибрав глину для господарських потреб. Знайдено давнє поховання – ряд погребальних ящиків, які покоїлися один над іншим. Коли дійшли до скелі, вважали, що розкопки завершені. Але в скелі виявилося заглиблення, прикрите плитою. Там знаходилося найдавніше поховання, яке належало до II ст. до н.е. та, на відміну від інших, не пограбоване в давнину. Для людини, що знаходилася в кам’яній гробниці, і був зведений мавзолей. Звичайно ж скіфи ховали своїх родичів в курганах або склепах. Своїм багатством це поховання нагадувало гробниці великих курганів. Відомий антрополог М.М. Герасимов відновив по черепу зовнішність покійного. Так була знайдена гробниця самого царя Скілура. Його місцезнаходження зайвий раз підтверджує значення Неаполя як економічного та культурного центру пізньоскіфської держави, столиці Малої Скіфії. Порівняно нещодавно над мавзолеєм була зведена башта, що захищає башту від розграбування. Однак в останні роки двері в башту були зламані, так що всередину може потрапити кожен.

Плато, на якому розташоване городище Неаполь Скіфський, є одним з наймогутніших «Місць Сили» не тільки в Криму, але й на території колишнього СРСР. Сюди приїздять езотерики з різних країн світу в пошуках просвітління. Тут часто можна зустріти групи послідовників різних течій та шкіл, які проводять там свої зібрання. Важко сказати, чим це зумовлено – енергетичними показниками самого плато чи спадщиною давніх жителів міста. Скоріш за все, і тим, і другим. Але факт залишається фактом – місце тут дуже незвичайне, що і приваблює сюди тисячі туристів з усього світу.

Наступним об’єктом дослідження скіфської спадщини на території Кримського півострова є пізньоскіфське поселення перших віків нашої ери Золоте Ярмо.Воно розташоване в Центральному Криму, поблизу с. Дружнє, на схилі Дружньої гори. Пам’ятка, загальною площею не більше 3 га, з південної сторони обмежена глибоким яром, в якому бере початок р. Малий Салгір, зі сходу та заходу – виступами скелі, що обривається в долину річки. Золоте Ярмо було відкрите у 1920-х рр. Н.Л. Ернстом, загальні дослідження проводилися Тавро-Скіфською Експедицією у 1950-ті рр. Масштабні розкопки поселення були проведені у 1990–1991 рр. в рамках експедиції Сімферопольського Держуніверситету. В результаті цієї експедиції відбулася реконструкція етнокультурного складу населення Золотого Ярма. Виходячи з археологічних даних поселення виникло або в епоху пізньої бронзи, або на початку залізного віку. Про це свідчать знахідки уламків ліпних сосудів, що безперечно належать до кизил-кобинської культури (VII–III ст. до н.е.). До цієї ж культури належить і знайдений наконечник стріли, який датується V–IV ст. до н.е.

В південно-східній частині поселення знайдені залишки прямокутної кам’яної будівлі з невстановленою довжиною, шириною 3,6 м, збудованої з використанням одношарової кам’яної кладки, характерної для пізньоскіфських кам’яних прямокутних домів. На північ від нього була розташована округла напівземлянка, діаметром 2,4 м., із заглибленням у землю на 1,2 м. Особливістю цієї будівлі є повна відсутність камінного матеріалу для укріплення його. Також на території поселення обстежено більше 2-х десятків господарських ям. Основним матеріалом знахідок є уламки амфор, виробів із скла, бронзи, заліза, каміння, кістяка та глини, хронологічно співпадаючих та характерних для пізньоскіфської культури в Криму. Загибель поселення датується так само як і інші пізньоскіфські пам’ятки – серединою III ст. н.е. Відомими на весь світ є скіфські погребальні кургани. Курган Куль-Обарозташований в Східному Криму на території некрополя Пантікапею. Це єдиний з кримських курганів, що стоїть на одному ряду з найбагатшими царськими курганами Скіфії, розташованими, головним чином, в районі Дніпровських порогів (Чортомлик, Солоха, Александрівський курган, Товста могила, Гайдаманова могила та ін.) Розкопаний у 1830 р. курган досягав декількох метрів у висоту. Він був насипаний над монументальною спорудою – склепом з перекриттям, складеним з добре оброблених кам’яних плит. Перекриття являло собою ступінчатий свод п’ятиметрової висоти. До склепу вів спеціальний коридор – дромос. Поховання здійснені в майже квадратній гробниці, довжина сторін яких перевищувала 4 м. Всі споруди складені з крупних, добре оброблених камінних плит. Всередині кам’яного склепу, ймовірно, була якась дерев’яна споруда із матерчатим пологом, прикрашеним золотими бляшками. (13)

Головне чоловіче, вірогідно царське, погребіння було здійснене на дерев’яному ложі. Одяг та головний убір – башлик – розшити золотими бляшками з рельєфними зображеннями. На шию одягнена золота гривня з фігурками на кінцях скіфів, що скачуть. На руках і ногах малися золоті браслети. Померлий супроводжувався дорогоцінною зброєю: акінаком (мечем), горитом (колчаном для стріл), нагайкою. Поруч із царем поставили золоту фіалу, орнаментовану рельєфними зображеннями. В гробниці знайдені також погребіння жінки – дружини чи наложниці царя, та слуги – зброєносця. За словами грецького історика Геродота (V ст. до н.е.), на похованні скіфських царів вбивали їх улюблених дружин та слуг, щоб вони вирушили у світ іний разом із своїм володарем.

Погребіння в Куль-Обі демонструють поєднання набору ознак, характерних як скіфській, так і грецькій культурам. До скіфських звичаїв слід віднести споруду курганного насипу, погребіння слуги та коня, велику кількість бляшок, нашитих на одяг, наявність акінаку, гориту, оселка та нагайки, котлів із заупокійною їжею. Перераховані предмети, як і дзеркало, що супроводжувало жіноче поховання, – типових скіфських форм. Шароподібні кубки з дорогоцінних металів, подібні до тих, що стояли в ногах у жінки, – доволі розповсюджена приналежність багатих скіфських погребінь. Зачіска та одяг зображених на кубку та бляхах персонажів також безперечно скіфські. Варвари високого рангу зазвичай носили гривні. Неможна не відзначити також наявність речей, прикрашених в звіриному стилі, етнографічній ознаці скіфської культури. (5)

Безперечно, участь у створенні комплексу Куль-Оба приймали і греки. Ними, судячи з прийомів обробки каміння та техніки кладки, був побудований склеп. За елліністичним звичаєм жіноче погребіння здійснено в саркофазі, форма і прикраси якого мають велику кількість аналогій на території Боспору та інших античних держав. Усі вироби з дорогоцінних металів створені античними майстрами, причому ножни меча і бляха у вигляді оленя помічені їхніми іменами. Деякі речі вони виготовляли спеціально для скіфів, прикрашаючи їх у звіриному стилі; інші, наприклад, намиста і підвіски, являли собою зразки власне еллінського мистецтва. В цілому, курган Куль-Оба добре ілюструє уявлення про багатого та дуже знатного скіфа, можливо, царя, який мав найтісніші зв’язки з Пантікапеєм, а, можливо, і жив в цьому місті.

Таким чином, скіфи залишили по собі велику кількість історико-культурних пам’яток (переважно погребальної архітектури), які на сучасному етапі дали змогу вченим та науковцям дослідити комплекс матеріальної культури, соціальних відносин та релігійних уявлень скіфського етносу.

2.2 Давньогрецькі поліси

Грецькі колонії в Криму отримали статус полісів. Полісом називалося незалежне місто-держава, що володіло власною сільською територією – хорою. Влада в полісі належала всім вільно народженим громадянам. Кожен громадянин мав ділянку землі на хорі, і, у випадку початку війни, ставав членом народного ополчення – основи військових сил полісу.

Пантікапей та сусідні поліси. В Криму налічується немало давніх міст та поселень. Керч – найдавніша з них, вік її складає 26 віків. Це місто притягує до себе багатьох туристів насамперед своїми цікавими пам’ятками античності та середньовічної архітектури. А їх, тільки позначених державним охоронним законом, більше ста тридцяти. Недарма Керч – колишня столиця Боспорської держави – включена до міжнародної програми ЮНЕСКО «Шовковий шлях». В районі міста археологи виявили залишки античних полісів Пантікапею, Тірітаки, Німфею, Аполлонії, Акри та Кітеї.

Розкопки давнього Пантікапею в районі гори Митридат показують, що в еллінські часи місто було обнесено потужними стінами. Гавань з доками могла одночасно приймати до тридцяти кораблів. В центрі полісу в II ст. до н.е. були побудовані театр та приміщення для міської влади – «пританів» площею близько 450 м2. У Британії існував оточений колонадою та статуями двір з алтарем для жертвоприношень. З багаточисленних храмів особливою розкішшю відрізнялися храм Аполлона із шестиколонним портиком та храм Аспурга. На вершині Митридата розташовувався акрополь – укріплена цитадель із прямокутною центральною баштою, в’їзними воротами, стінами і бастіонами, від яких збереглися видовбані в скелі площадки. (5)

Сьогодні в багатьох місцях із землі проступають ледве помітні кладки стін давніх майстерень ливарників, зброярів та гончарів. Декілька сходинок у вузькому проході між майстернями – найдавніший провулок міста, збудований у VI ст. до н.е. Археологи назвали цей провулок Ремісничим.

З гори Митридат добре видно розташований на протилежному від Пантікапею боці Керченської бухти давній еллінський поліс Мірмекій, заснований в середині VI ст. до н.е. Відстань між містами по березі моря – чотири кілометри. Розкопками відкриті житлові будинки, виноробні з давильними майданчиками і резервуарами для збирання виноградного соку, ванні для засолу риби. Оборонна стіна міста занесена до Книги рекордів Криму як найдавніша оборонна споруда, що збереглася до наших часів. ЇЇ побудова датується третьою чвертю VI ст. до н.е. У 1834 р. були виявлені два мармурових саркофаги, які зараз знаходяться в Ермітажі.

На виїзді з Камиш – Буруна на височині перед морською заплавою ведуться розкопки античного поселення Тірітаки. Поліс виник в середині VI ст. до н.е. як південний фортпост Боспору. Тут починалася оборонна лінія, яка включала вал та рів. У V ст. місто було укріплене стіною з масивними баштами. В північній частині городища можна оглянути ділянки оборонних стін та кутову башту з чотирикутною амбразурою, складених з крупних грубо отесаних вапнякових блоків, залишки мостової і обширний комплекс з 50 ванн для засолки риби.

Біля поселення Героївка знаходяться руїни Німфею. Згідно Страбону, місто мало чудову гавань, було найбагатшим містом Боспору, торгувало хлібом та карбувало власну монету. При розкопках Німфею були виявлені святилище грецької богині плодючості Деметри та підземних божеств Кабірів, оборонні стіни, житлові квартали, храми. Унікальна фреска із зображенням більш ніж ста кораблів із написами різного характеру зберігаються в Ермітажі. Відкриті також парадні сходи, які вели до гавані, висока оборонна стіна з рустованою кладкою. (14)

Херсонес.Херсонес Таврійський, заснований за останніми даними вихідцями з Гераклеї Понтійської та острова Делона у 422/421 р. до н.е. на місці нинішнього м. Севастополя, проіснував близько двох тисяч років. Він являвся крупним політичним, економічним, культурним центром регіону і відіграв значну роль в розвитку багатьох народів давнини.

На сьогоднішній день на місці колишнього давньогрецького полісу знаходиться Херсонеський державний історико-археологічний музей-заповідник, що розташований по вул. Давній у місті Севастополі. Це одна з найбільш визначних пам’яток давньої культури на території України, що має світове значення. До заповідника входять історико-археологічний музей, фонди якого складають 200 тис предметів, та городище. Серед експонатів багато унікальних, таких, як епіграфічна пам’ятка – мармурова плита з текстом присяги громадян Херсонесу (III ст. до н.е.), фрагменти фрескового розпису, зразки грецької мозаїки. Особливий інтерес у відвідувачів викликають розкопки античного міста з його вулицями, майданами та окремим спорудами; колони базиліки, монетний двір, театр III–II ст. до н.е. – єдиний античний театр, який вдалося знайти на території країни. В південно-східній частині міста добре збереглися ділянки оборонних стін, башта Зенона, ворота (IV–III ст. до н.е.).

Перші розкопки Херсонесу були здійснені у 1827 р., після 400 років з дня зруйнування міста, яке було знищене золотоординцями. Музей був заснований у 1892 р. Засновником його був вчений К.К. Костюшко-Валужанич, який був керівником розкопок на протязі 20 років. У 1978 р. рішенням українського уряду музей був перетворений на державний історико-археологічний заповідник, а у 1994 р. – на національний заповідник.

За більш ніж півтора століття серед розвалин античного Херсонесу були знайдені сотні унікальних знахідок, що стали надбанням світової культури. Цей факт констатували учасники міжнародної наукової конференції, присвяченій 170-річчю з початку археологічних розкопок в заповіднику «Херсонес Таврійський». В гарному стані дійшли до наших днів шедеври античного живопису, архітектури, предмети праці та побуту.

Завдяки самовідданій праці декількох поколінь вітчизняних археологів та істориків, можна познайомитися з історією та культурою цього унікального центра людської цивілізації, який в минулому столітті образно називала Російською Троєю, а нині UNESCO – Організація Об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури – включила його до числа 150 найбільш значимих давніх пам’яток, де він стоїть в одному ряду з такими «чудесами світу» як єгипетські піраміди, афінський Парфенон та римський Колізей.

Керкінітіда (Каркінітіда, Коронітіда).Це місто було, ймовірно, найдавнішим античним населеним пунктом північно-західної частини Кримського півострова. Автор одного з перших давньогрецьких географічних трактатів, Гекатей з Мілету, називає Каркінітиду «скіфським містом». Знаючи, що «Землеопис» Гекатея складений в другій половині VI ст. до н.е., ясно, що місто Керкінітіда було засновано не пізніше цього часу.

Невідомо, вихідцями з якого грецького полісу були засновники Керкінітіди. З цього приводу існує дві гіпотези. Одна з них стверджує, що засновниками Керкінітіди стали греки-дорійці, вихідці з Гераклеї Понтійської, яка була і метрополією Херсонесу. Друга гіпотеза стверджує, що Керкінітіду заснувало одне з іонійських міст. Ця гіпотеза основана на комплексі археологічних знахідок з ранніх шарів городища, склад якого дуже схожий на комплекси з інших іонійських колоній Причорномор’я. Припущення про Керкінітіду як про дорійську колонію базуються на знахідках більш пізнього часу, коли місто потрапило до залежності від Херсонесу, в результаті чого його культура потрапила під дорійський (він же херсонеський) вплив.

Залишки Керкінітіди відкриті на місці сучасного міста Євпаторії, на Карантинному мосту. На ранньому етапі життя, приблизно до середини IV ст. до н.е., Керкінітіда була невеликим самостійним полісом. В подальшому місто було включено до складу херсонеської держави. Існують різні версії того, як і коли саме це відбулося. Протягом III–II ст. до н.е. Керкінітіда не раз і не два потерпала від нападу скіфів і в кінці кінців була ними захоплена. Можливо, саме тому деякі джерела більш пізнього часу називають її «скіфським містом». В кінці II ст. полководець Діофанта вигнав скіфів з Керкінітіди. Подальша історія Керкінітіди невідома. Ймовірно, життя тут припинилося у II–III ст. н.е.

Місто знаходилося на мисі, що видавався в море, та з трьох боків було оточене водою. Загальна площа Керкінітіди перевищує 8 гектарів. Його будівництво велося по певному плану. Тут розкопані залишки будинків з внутрішніми двориками ті вимощені вулиці, вздовж яких тягнулися водостоки. Зі всіх боків місто було обнесено фортифікаційною стіною, підсиленою квадратними баштами розміром 5x5 м. В епоху залежності від Херсонесу культура Керкінітіди втрачає свою своєрідність та вбирає в себе «херсонеські» риси.

Паралельно із самою Керкінітідою росло і «місто мертвих» – некрополь, що примикав до оборонної стіни з північного заходу. В епоху незалежності жителі Керкінітіди ховали померлих в могилах, стінки яких були обкладені плитами, і ще одна перекривала могилу зверху. Після того, як місто увійшло до складу херсонеської держави, змінився і погребальний обряд. Тепер погребіння жителів міста стали схожі на могили херсонеситів.

Подобные работы:

Актуально: