Художня своєрідність роману Ю. Мушкетика "Гайдамаки"

ДИПЛОМНАРОБОТА

Художня своєрідність роману Ю. Мушкетика «Гайдамаки»


Зміст

1. Вступ

2. Історична основа і історія написання роману Ю.Мушкетика «Гайдамаки»

3. Образна-система роману Ю.Мушкетика «Гайдамаки»

4. Конфлікти в романі Ю.Мушкетика «Гайдамаки»

5. Висновки

6. Список використаних джерел


Вступ

Сьогодні наше суспільство переживає складний процес націотворення та державної трансформації, важливу роль у якому відіграє історія. Саме вона, як наука про минуле, несе знання про розвиток соціального життя народу країни.

Поширенню та розумінню минулого засобами слова допомагає художня історична проза.

Сьогодні історична проза залишається пріоритетною як з точки зору суто кількісних критеріїв, так і з огляду на якість осмислення минулого засобами слова, яке вносить у ці твори актуальний зміст, функціонально перетворюючи їх в акт сучасності, наголошуючи на історичному досвіді, здобутих і втрачених моральних цінностях.

Звертання до подій минулого сприяє розумінню історії як діалектичного процесу, усвідомленню залежності долі людини від суспільних обставин, формуванню історичного мислення, яке і робить можливим розуміння особистістю своєї ролі в суспільстві, шляхів самореалізації та самовираження.

Історична проза Юрія Мушкетика цікава не лише в плані інтерпретації фактичної історії, але і як форма реалізації узагальнених моделей людської поведінки, універсального аспекту подій.

Актуальність дослідження визначено місцем історичної прози Ю. Мушкетика, зокрема роману «Гайдамаки», в українській літературі другої половини ХХ століття, зумовлено не лише потребою її осмислення відповідно до сучасних літературознавчих вимог, пошуків нових підходів до її вивчення, потребою узагальнення наявних спостережень над творчістю прозаїка, а й необхідністю введення індивідуального художнього досягнення Ю. Мушкетика в контекст літературознавчих уявлень про сучасне українське письменство.

Вагомий внесок у вивчення історичних романів Юрія Мушкетика зробила Лада Федоровська. У своїй книзі «Романи Юрія Мушкетика» авторка розповідає про творчий шлях письменника, знайомить з формуванням його індивідуального стилю. А в іншій праці – «Жити на чистих берегах...Проза Юрія Мушкетика: роки вісімдесяті» – аналізує зміни, які відбулися у творчості автора.

Також свій внесок у вивчення історичної прози Юрія Мушкетика зробив Кость Волинський.

П’янов В. у книзі «Визначні, відомі «та інші»: спогади, есеї, нариси» здійснив ґрунтовний огляд життєвого і творчого шляху письменника.

Віктор Бєляєв у статті «Полум’я народного гніву» розповідає про вихід нового роману Юрія Мушкетика «Гайдамаки». Аналізує головну ідею роману, персонажів, історичну основу.

Надія Кливняк у статті «Майстер історичної прози» характеризує творчість Юрія Мушкетика, наголошуючи на тому, що від роману до роману творчий почерк Юрія Мушкетика все більш увиразнюється, набуває неповторних рис.

Михайло Слабошпицький у статті «Письменник і його герої» показує, як письменник створює характери своїх героїв.

Валерій Шевчук у статті «Шляхи історичної прози Юрія Мушкетика « розповідає про творчі шукання письменника.

Стаття Федора Кейди «З відстані століть (Коліївщина в романі Юрія Мушкетика «Прийдімо, вклонімося...») присвячена аналізу двох романів – «Гайдамаки» і «Прийдімо вклонімося...».

Анатолій Шпиталь у статті «Історична проза Юрія Мушкетика» аналізує творчий шлях письменника.

Анатолій Гуляк і Федір Кейда у статті «Концепція героя в романах Юрія Мушкетика про Гайдамаччину» розкривають морально-етичну проблематику, нелегкі питання становлення людської особистості.

Одним із останніх в доробку письменника є дисертація Горбач Наталі Вікторівни «Історична проза Юрія Мушкетика». У якій авторка досліджує особливість трансформації історичної правди в художню, осмислює жанрову своєрідність творів.

Мета нашої роботи – проаналізувати художню своєрідність роману Юрія Мушкетика «Гайдамаки».

Об’єкт дослідження – історичний роман Юрія Мушкетика «Гайдамаки»

Завдання роботи полягає в тому щоб:

а) з'ясувати історичну основу роману та історію написання;

б) проаналізувати образну систему роману;

в) проаналізувати конфлікти в романі.

У роботі використано історико-літературний, літературно-критичний, порівняльно-типологічний, системно-описовий, біографічний, аналітичний методи літературознавчого аналізу.

Результати дослідження можуть бути використані при викладанні літератури, у подальшій розробці обраної теми, у шкільній практиці на уроках та факультативних заняттях.

Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.


І розділ. Історична основа і історія написання роману Ю. Мушкетика «Гайдамаки»

Протягом століть український народ вів героїчну боротьбу за свою свободу. Особливе місце у цій боротьбі займають повстання та гайдамацький рух в 20-60 роках, ХVIII ст.

8 січня 1654 роках в стародавньому українському місті Переяславі відбулася козацька Рада, на якій було вирішено укласти угоду між Україною і Московською державою. Проте, шляхетська Польща не полишала спроби повернути під свою владу колишні українські землі. Лише за так званим “Вічним миром” 1686 року правлячі кола шляхетської Польщі відмовилися від зазіхань на Лівобережну Україну, однак Правобережжя залишалося під владою Польщі (32, 15).

Після закріплення на Правобережній Україні, польська влада почала заохочувати переселення селян на спустілі від безперервних війн землі. Було оголошено про так звані слободи, оселившись на яких, селян звільняли від повинностей на 15-30 років. Ці заходи справді сприяли швидкому залюдненню Правобережної України. Тут почався інтенсивний розвиток сільського господарства, ремесел, промислів, внутрішньої торгівлі, зростали міста і міцніли містечка, посилювались економічні та культурні зв’язки.

Одночасно відбувалося подальше зростання поміщицького землеволодіння і посилення феодальної експлуатації селянства. Польський історик Станіслав Кутшеба писав, що пан, користуючись необмеженою владою, мав право на свій розсуд накладати на селян різні побори і повинності (29, 187). У зв’язку із зростанням феодального землеволодіння та інтенсивним розвитком товарно-грошових відносин, на Правобережній Україні швидко збільшуються численні повинності і побори з селян. Протягом року селяни від всіх господарств відпрацьовували панщину по 3 дні на тиждень, що складало близько 160 днів на рік. Крім панщини, селяни виконували різні повинності. Цілий ряд документів свідчать, що селяни працювали в панських маєтках по 12 годин на день взимку і 19 годин влітку. Поміщики часто переносили зимові панщинні дні на літо, тих, хто не виконував розпорядження пана чи управителя, примушували відпрацювати силою: били різками, інколи катували. Поміщики встановлювали не тільки кількість днів, а й кількість годин, протягом яких селяни повинні були працювати на панщині. У поміщицьких господарствах особливо важкими Були роботи, які виконували всі селяни в залежності від розміру своєї землі. Від одного лану відробляли по 4-6 днів на тиждень, від півлану – 3-4 днів на тиждень, від чверті лану – 2-3- дні, від 1/8 лану – 1-2 дні. Поміщики часто запроваджували в своїх маєтках так звану урочну панщину, при якій кріпаки зобов’язані були виконувати протягом дня визначену паном роботу (29, 55).

До становища селян було зведене і козацтво, що існувало на Правобережжі. Коли польський уряд збройною силою знищив козацькі полки, козаки змушені були працювати на поміщиків і козацьких старшин. Голота не брала участь у виборах козацької старшини та у розв’язанні поточних питань, що розглядалися козацькою радою. Тому між козацькою старшиною і поміщиками та козацькою голотою завжди точилась боротьба (32, 27).

Нещадна експлуатація українських селян посилювалася національно-релігійними утисками. Польська шляхта і католицьке духівництво, здійснювали політику насильницького покатоличення і ополячення народу. Різні утиски примушували православне духівництво переходити в унію (поєднання православної церкви з католицькою), а за духівництвом часто переходила й громада. На чолі боротьби стає Мелхіседек Значко–Яворський, ігумен невеличкого монастиря на Київщині. Він розуміє, що потрібна зовнішня допомога. Польща на той час вже була послаблена. Сусідні Прусія та Росія шукали приводу для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої Такою причиною для Росії був утиск православних, а для Прусії — пригнічення протестантів. Мелхіседек неодноразово звертався за допомогою до російського царя та польського короля, дістав від них деякі документи, що забезпечували православних від утисків. Боротьба уніатів з православними стає справою державною. На захист православних в Польщі став російський уряд. Його посли вимагали поліпшення становища для православних . І польський уряд пішов на поступки.

Населення Правобережної України, пригноблене і жорстоко визискуване, прагнуло скинути тяжке іноземне панування. Ці прагнення знайшли свій яскравий вияв у збройному повстанському русі гайдамаків. Гайдамацькі загони в основному складалися з селян, запорізької сіроми, наймитів, міщан-ремісників. Поруч з українськими селянами в гайдамаччині брали участь білоруси, російські солдати-втікачі з царської армії, донські козаки, волхи-молдовани, серби, а також польські селяни. У другій чверті ХVIII ст. цей рух зосереджується на території Київського й Брацлавського воєводств, а також у запорізьких степах і дістає назву гайдамацький рух.

Щовесни на Правобережній Україні з’являлися гайдамацькі загони, які нападали на шляхетські маєтки, палили або захоплювали шляхетське майно, знищували документи, руйнували костьоли і уніатські церкви, нападали на орендарів, корчмарів, лихварів та представників гнобительської верхівки – шляхтичів та ін. Запорізька сірома і наймити відігравали найактивнішу роль у гайдамацькому русі (32, 25).

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р. після того, як російське військо вступило в межі Польщі, щоб підтримати обрання на польський престол царського ставленика Августа III. Поява російського війська, а також козаків з Лівобережжя і Запоріжжя була з радістю зустрінута українськими селянами Правобережжя, які сподівались, що російське військо знищить польсько-шляхетське панування і Правобережжя буде возз’єднане з Лівобережжям. Цей великий народний рух охопив усю Правобережну Україну. Але російський уряд не був зацікавлений у повстанні, бо боявся що на Лівобережній Україні теж спалахнуть повстання. Силами царизму і польської шляхти повстання було придушене. Частина повстанських ватажків урятувалась. Польські пани віддавали полонених гайдамаків катуванням, садовили на палі, вішали, четвертували. Проте ніякі жорстокі кари не могли припинити гайдамацький рух на Правобережжі.

Навесні 1735 р. на Правобережжі знову почалися заворушення. Незабаром тут з’являється цілий ряд гайдамацьких загонів – Гриви, Медведя, Жили, Харка, Рудя, Іванці. Особливо широкого розмаху набрали дії гайдамацьких загонів у 1736 р., коли вони взяли Паволоч, Погребище, Крилов, Таращу, Чигирин, Сквиру. В 1737 р. гайдамаки взяли Умань, а в 1738 р. – Раків, Гранів, Животів (32, 15).

1750 р. гайдамацькі загони перейшли кордон річки Тясмина. Вони швидко захопили містечко Мошни, спалили його, потім кинулися на Білу Церкву, сплюндрували всю Чернігівщину. Інші загони підійшли під Умань, захопили місто, спалили, зчинили страшну різанину, потім рушили на Вінницю. Повстання 1750 р. на Правобережжі було придушене. Багато його учасників зазнало жорстоких кар. У 60- роках ХVIII ст. пригноблення й визиск українських селян посилювався.

Але гнобителі безсилі були зломити волелюбний народ, і повстання знову охоплюють Україну. Вищою точкою їх стала Коліївщина 1768 р. Її очолив Максим Залізняк. Народився він 1740 року в селі Медведівці на Черкащині. Батьки його були бідними селянами, але, мабуть, хтось у його роду свого часу козакував, бо ще хлоп'ям Максим Залізняк мріяв про козацьке товариство. З цією мрією він подався – у свої тринадцять років – на Січ. Хлопчаки-підлітки там перестали уже давно бути дивиною. Жили своїм гуртом, навчалися шабельного бою, вправлялись у стрільбі, грамоту опановували, обов'язки джур виконували. Курінний отаман, помітивши інтерес хлопчика до гармат, оддав його в науку до січових гармашів.

Чим живилася Січ у межичассі походів? Ловила рибу, полювала звіра, гляділа пасіки, випасала худобу... Максим пішов заробляти собі на харч до монастиря – Лебединського, Мотронинського. В Мотронинському потрапив на очі ігуменові Матвію Значко-Яворському, завзятому борцеві проти засилля в Україні уніатської церкви. Ігумен відчув у Залізнякові якусь внутрішню силу. Максим був людиною великої волі, а з часом став талановитим організатором.

Навесні 1768 р., перед початком повстання, в Холодному Яру поблизу Чигирина з’явилося кілька сотень запорізьких гайдамаків. Їх очолив Максим Залізняк. Цьому неабияк сприяв ігумен Значко-Яворський. Через близьких йому людей він впливав на місцевих ватажків, схиляючи їх до єднання. Освячення зброї відбулося, а разом з ним й освячення гайдамацького руху в Україні (47, 332, 333).

26 травня Залізняк виступив у похід. Загони Залізняка взяли спочатку Жаботин, а потім рушили через Смілу, Корсунь, Богуслав, Канів, Мошни. Повстанське військо швидко збільшувалось. Від нього відокремлювались загони, які йшли в інші райони Правобережжя. Розростанню повстання сприяла поява на Правобережній Україні російського війська, запрошеного польським урядом для боротьби з барськими конфедератами. Українське селянство вірило, що царський уряд підтримує його в боротьбі проти польських панів. Такі ілюзії підтримувало православне духовенство. В цьому напрямі діяв і Мотронинський монастир на Черкащині. Він став ніби центром релігійно-ідеологічного впливу на гайдамаків. Настоятелем цього монастиря був визначний церковний і політичний діяч Значко-Яворський, послідовний борець за православ’я. Швидко рознеслася чутка, що Катерина ІІ видала «золоту грамоту», в якій наказувалося знищити польських панів, а на виконання цієї грамоти кошовий Запорізького війська нібито дав козакам наказ виступити для захисту «благочестивої віри». Перші успіхи гайдамацьких загонів сприяли масовому виступові покріпаченого українського народу проти експлуататорів – польських панів.

У другій половині червня 1768 року загони Залізняка взяли місто та замок Черкаси. Населення міста урочисто зустрічало гайдамаків, виносило їм харчі, давало холодну зброю – ножі та списи. З Черкас повстанці вирушили у напрямку Умані, де зібралась велика кількість магнатів і шляхти. На шляху до Умані гайдамаки оволоділи Богуславом, звідки попрямували до містечка Лисянки Звенигородського повіту. Загін Залізняка щодня поповнювався селянами і міщанами. Взяття гайдамаками панських маєтків і замків, зокрема, страшний розгром Лисянки, навели великий жах на магнатів і шляхту. Пани залишали свої садиби і ховалися в більш надійні, укріплені міста Правобережжя зокрема в Умань (11, 17).

Військові гарнізони Умані складалися із 2000 кінних козаків, найнятих власником міста, магнатом Потоцьким. Крім цього, тут була сотня піших козаків, внутрішня оборона замку під командою Леонарда, а також двісті конфедератів. Гарнізоном командував шляхтич Обух, йому підкорялись полковник Магнушевський і сотник Іван Гонта. Місто було добре укріплене, обнесене високими валами, на яких стояло 34 гармати. Губернатором або комісаром Умані був призначений Младанович, який, дізнавшись про наближення повстанських загонів до міста, наказав козацькому полку, розташованому поблизу, терміново прибути в його розпорядження.

Коли гайдамаки Залізняка наблизилися до Умані, надвірне козацьке військо на чолі з Гонтою перейшло на бік повстанців. Гонта за походженням – український селянин з села Росошок на Уманщині. Оскільки він показав себе справним і хоробрим, а понад те й шляхетьські манери опанував, то незабаром дослужився до сотника. А відтак став заможним, дістав собі на власність двоє сіл. Поляки його поважали, і цілком довіряли (6, 38). Але Гонта не став зрадником свого народу. Відправлений з Умані для боротьби з гайдамаками, він з загоном перейшов на бік повсталого народу, захист якого вважав своїм священним обов’язком.

19 червня 1768 року повстанці підійшли до Умані. Гайдамацькі ватажки запропонували Младановичу здати місто без бою, але він категорично відмовився. Тоді Залізняк і Гонта наказали штурмувати Умань. Перша хвиля штурмуючих була відбита шаленим артилерійським вогнем. Розділившись на дві частини, гайдамацькі загони і козаки Гонти одночасно атакували місто з півночі і заходу. Штурм продовжувався весь день, а також ніч з 18 на 19 червня. Стояла незвичайна спека, температура повітря досягала 40-45◦, а в місті не було води. Спрага, – пише Вероніка Кребс, – примусила дворян пити вино, мед і різні наливки.(50, 21) Не вистачало і боєприпасів. Становище обложеного гарнізону було безвихідним, що примусило шляхту піти на переговори з повстанцями. Однак Гонта не захотів навіть розмовляти з Младановичем.

Користуючись тим, що ворота були відкриті для переговорів, гайдамаки кинулися в місто. Майже всі магнати і шляхта, в тому числі Младанович, його найближчий помічник Шафранський та інші були вбиті. Взяття Умані сприяло поширенню повстання. Залізняк і Гонта стояли тут близько трьох тижнів, посилаючи загони в інші райони Правобережжя. Як і інші гайдамацькі ватажки, вони сподівалися, що російський уряд підтримає їхню боротьбу проти польської шляхти і що Правобережжя буде возз’єднане з Лівобережжям в складі Росії.

Після взяття Умані гайдамацьке повстання охопило майже все Правобережжя. Загони Неживого діяли в районі Канева, Микити Швачки і Андрія Журби – на Васильківщині, Івана Бондаренка – в районі Брусилова і Макарова. Польсько-шляхетський уряд не мав достатніх сил, щоб придушити бурю народного гніву, і звернуся до Катерини ІІ за військовою допомогою. Царський уряд, наляканий народними заворушеннями і реальною загрозою розповсюдження повстань на території Російської держави, наказав військам негайно перейти російсько-польський кордон і придушити гайдамацький рух (50, 43).

Карабінерський, гусарський, Єлецький піхотний полк і Донська сотня у червня 1768 року вирушили на Смілянщину, Білоцерківщину, Чигиринщину та Уманщину. Командував карателями генерал Кречетніков. Головний удар царського війська був спрямований на Умань – основний опорний пункт гайдамаків. В головній колоні йшли донські козаки полковника Гур'єва.

Знаючи, що повстанський табір міцно укріплений, а тисячне гайдамацьке військо добре озброєне і має хороших коней, Гур'єв підступно заявив Залізняку і Гонті, що царське військо прибуло на допомогу повстанцям і має завдання спільно з ним йти на Волинь проти магнатів і шляхти. Виконуючи наказ Кречетнікова, Гур'єв розташував своє військо біля гайдамацького табору. Йому вдалось умовити Залізняка і Гонту погодитись на те, щоб 27 червня 1768 року гайдамаки спільно з російським військом вирушили на боротьбу проти магнатів і шляхти. З цією метою Гур'єв запропонував Залізняку і Гонті зосередити в одному місці всі військові припаси, а також артилерію. Не підозрюючи обману, керівники Коліївщини виконали пораду російського полковника. В цей час до гайдамацького табору підійшли російські війська під командуванням генерала Кречетнікова.

Вночі 27 червня 1768 року, за наказом Кречетнікова, Залізняка і Гонту було викликано до Гур'єва і заарештовано. Після цього царське військо оточило гайдамацький табір. Почалась масова розправа над учасниками Коліївщини. Коли гайдамаків розбили під Уманню, шляхту опанувала безмежна радість. Захоплених поділили на дві частини: одних – польських підданих відсилали до Браницького, других – до російської влади (9, 213).

Страшна була смерть Гонти. Цілих 14 днів тривало катування, перших 10 днів здирали з нього по шматочку шкіри, на дванадцятий – відрубали руки, на 13-й –вирізали серце, на 14 відтяли голову і 14 шматків виставили на 14 шибеницях по цілій Україні (50, 45).

Доля Залізняка була трохи легша. Засудили його на заслання у Сибір, але він утік, та його знову впіймали і знову вислали до Сибіру. Там він десь і загинув. Проте повстання не припинялися. Вони охопили Брацлавщину, Київщину, Волинь і Галичину. Незважаючи на те, що загони Залізняка, Гонти та інших ватажків були піймані і з ними жорстоко розправилися, гайдамацький рух не був придушений. Царські війська не могли перешкодити розвиткові гайдамацького руху. В кінці серпня 1768 року князь Прозоровський, який командував російськими військами на Правобережній Україні, просив Рум'янцева терміново прислати кілька батальйонів піхоти для посилення боротьби з гайдамаками. Восени 1768 року князь Прозоровський, побоюючись бути відрізаним гайдамаками від Києва, вдруге звернувся до Рум'янцева за допомогою. Останній надіслав Прозоровському загін і одночасно запропонував Київському генерал-губернаторові Воєйкову допомагати Прозорському (6, 83). Хоч селянсько-гайдамацькі повстання XVIII ст., зокрема Коліївщина, були жорстоко придушені польсько-шляхетськими і царськими військами, вони завдали непоправного удару феодально-кріпосницькому устроєві панської Польщі. Після придушення селянської війни Катерина ІІ вирішила послабити козацький стан в імперії і, передусім, ліквідувати Запорізьку Січ, що було й зроблено уже в червні 1775 року (32, 115).

Боротьба українських і польських народних мас ослабила шляхетську Польщу, яка доживала останні роки свого існування. Ослаблення Польщі було використано феодально-монархічними державами Прусією, Австрією, Росією, які в другій половині ХVІІІ ст. провили поділи Польської держави. У 1793 році Правобережна Україна була приєднана до Росії. Незважаючи на колоніальну політику і гніт царизму щодо України, ця подія мала велике значення в історії українського народу. Відбулося возз’єднання більшої частини українських земель, довгий час розірваних штучними кордонами. Це сприяло зміцненню зв’язків та економічному і національно-культурному розвиткові України.

Роман Ю.Мушкетика «Гайдамаки» був опублікований у 1957 році. Автор прагнув залучити до твору досить широкий фактографічний матеріал і свого часу твір трактувався, як успіх письменника. Роман «Гайдамаки» з’явився внаслідок глибоких роздумів письменника над трагічною історією України, її народу. «Історія кожного народу крута й терпка,– розмірковує відомий прозаїк, – одначе наша – гіркіша за полин. Може, через те на сторінках наших історичних романів та повістей не гуляють веселі мушкетери й рідко віддають в офіру свої життя прекрасним обраницям безпечні лицарі, подібні до Айвенго, вони офірують його товариству, Батьківщині... Ми важко добуваємося до свого коріння, ми ще й сьогодні не заглянули в душу нашого предка, не розгледіли його історичного обличчя в тумані історії. Наша історична свідомість деформована, пам’ять – приспана, приснула, а в більшості населення спить летаргічним сном» (11, 36).

«Гайдамаки» присвячені художньо-історичному осмисленню гайдамаччини – складної частини могутніх національно-визвольних повстань нашого народу проти колонізаторської політики Польщі та Росії в Україні. У центрі уваги Ю.Мушкетика – змалювання трагічного перебігу Коліївщини – піку гайдамацьких рухів і їх фактичного завершення, також формування нової психології вчорашніх селян, які після довгих поневірянь і принижень взялися за зброю в оборону свого права на життя. Перед читачем проходить ціла низка персонажів, кожен з яких сповна зазнав життєвих випробувань.

Відтворюючи історичне минуле в цьому романі, автор виявляє свою обізнаність із першоджерелами, проте домінує тут не фактографія, а людське життя (як історичних осіб, так і осіб, створених авторською уявою), яке репрезентує ідею-домінанту, співвіднесену із сучасністю. Своєрідність цьому творові надає не лише інтерпретація незнаних досі фактів, а й уміння письменника, роблячи можливі психологічні та історичні припущення і наслідків Коліївщини, показати різноаспектні зв’язки минулого і сучасного. Ю.Мушкетик намагається відтворити не тільки історичні події, але й передати дух епохи, який допомагає зрозуміти, що спонукає людей до дії, в тяжких ситуаціях. Зі сторінок роману постав і історичний, і духовно-емоційний, і мислительний, і художній досвід нашого народу (2, 203).

Художній реалізм цієї складної теми значною мірою допомогло урахування письменником такого важливого чинника національної культури, яким є народна творчість, зокрема фольклорна гайдамакіана. Для Юрія Мушкетика фольклорна спадщина – це не лише джерело інформації про історичні події, а й один із засобів пізнання народних оцінок цих подій. Уснопоетична творчість допомогла зрозуміти романістові світоглядні позиції народу на важливому етапі його історичного розвитку.

Гайдамацькі пісні, легенди, перекази й оповідання є продовженням історичної епічної тематики в умовах польсько-шляхетської окупації частини України, зруйнуванню морально-релігійних норм і традицій, перетворення національної еліти на слухняне знаряддя чужої волі, а народу – на покірних рабів (20, 315).

Важливим є також, що гайдамакіана не є адекватним відбиттям перебігу подій, як і життя ватажків руху, усе це детерміноване насамперед вимогами регіональної усної традиції та досвідом художнього осмислення народом історично важливих ідей і фактів (22, 98).

Примітно, що Ю.Мушкетик у романі творчо підійшов до народнопоетичної концепції гайдамацького руху. Передовсім із невичерпної скарбниці фольклорної поезії письменник вибрав саме ті твори, образи й мотиви яких відповідають його романові. Так, уже епіграф до роману «Гайдамаки» – «Славен козак – Максим Залізняк, славне наше Запоріжжя» – є домінантою ідейного змісту твору.

Автор не подає широких картин підневільного життя українського народу. У «Гайдамаках» народна трагедія постає з невеликих реплік окремих персонажів. Так, один селянин з болем говорить: «Подумати страшно ... У селі вже вольних людей майже не лишилося. Куди тільки козаки діваються, і мору немає, і війни теж, а від ревізії усе меншає й меншає» (35, 55). Люди гинуть від тяжкої праці. За допомогою таких штрихів Мушкетик переконливо показує, як поступово наростає народний опір. При цьому письменник зауважує: «Уже багато літ шагував по Правобережжю вогонь гайдамацьких повстань. Він то розгорався у велике полум’я... то замирав зовсім ... Та жарини не згасли... Верлан, Грива, Гаркуша, Голий, Бородавка і десятки інших отаманів пройшли зі своїми ватагами за останні п’ятдесят літ все Правобережжя» (7, 186). Автор констатує, що до гайдамацьких загонів йшли звичайні селяни, в яких ще жив волелюбний дух козацтва і які не хотіли миритися із становищем рабів, терпіти далі знущання, що в них пани не знали міри.

"Гайдамаки" – традиційний роман, якому притаманні панорамність зображуваних подій, значна кількість дійових осіб, монументалізм композиції, значна увага до матеріалів, дотичних до позитивного типажу, вміло змонтований сюжет. На відміну від інших письменників Ю.Мушкетик тут демонструє самобутність аналітичного підходу, ґрунтовність у відтворенні соціальних і міжнародних стосунків, пильну увагу до колективної та індивідуальної психології, багатство мовностильових засобів. Уже з перших сторінок роману письменник заявив про себе як знавець рельєфного, художньо-предметного письма з неоромантичним "освітленням". Саме таке "освітлення" вбачається у спрямуванні романіста до самовладного діяльного начала в "національній" особистості, в актуалізації формальних моментів та органічному поєднанню ідей соціального й національного визволення людини.

Чи не найчільніше у цьому плані посідає образ Максима Залізняка. В образі Залізняка письменник прагне органічно пов'язати історично-конкретне, національне із загальнолюдським, показати читачеві не лише видатну історичну особу, а звичайну людину. Тому спостерігаємо за героєм і у вирі історичних подій – у боях з поляками, під час переговорів, у пошуках виходу із складних обставин, у побутовому спілкуванні з козаками на Січі, і в інтимних розмовах з Оксаною, і на самоті.

Оце поєднання особистісного і загальнолюдського, без сумніву, було виявом авангардних тенденцій української історичної прози, яка давно і міцно стала на шлях людинознавства, на ґрунт мистецького освоєння історичних подій через долі конкретних людей (44, 256).

Перебуваючи у центрі подій, постать Максима Залізняка зводиться поступово – міцніє, увиразнюється, втілюючи найшляхетніші риси нації – волелюбність, патріотизм, відвагу, і водночас, чутливість і ліризм натури. В образі Залізняка помітне авторське прямування до фундаментальності, багатогранності, до відтворення історії особистості, перебігу кристалізації її характеру. Ця історія викладається у поєднанні з аналізом визначних подій другої половини XVIII ст., на тлі тогочасних суспільно – політичних обставин.

Прагнучи до якнайповнішого розкриття характеру героя, Ю.Мушкетик у першій частині роману передає безрадісну історію життя Залізняка. З раннього дитинства Максим ріс "буйним", часто бився, хоча ніколи не плакав, часто шкодив паничам і соцьким. Уже з ранніх літ кмітливий хлопчик виявив талант різьбяра по дереву, але по смерті батька полишив цю справу. У шістнадцять років, залишив домівку, подався на Січ, "арготував" у Очакові, працював у наймах. Тяжко пережив він і драму власної сім'ї: рано помер батько, мати увесь вік важко працювала на поденщині, а сестру Мотрю, яка виняньчила Максима, пани Думковські віддали "в придане" на чужину. Тому й піклувався так щиро Максим про сестрину дочку Олю. Власне кажучи, з бажання помститися за сестру і виростає Залізняк – гайдамака. Багатьма сценами, епізодами, навіть репліками письменник ніби накопичує морально – психологічний драматизм, масштаб якого – від окремої особистості – до цілого народу (60, 48). Та найвищий авторський намір – зобразити свого героя як втілення сутності етносу, що стоїть біля витоків власного самоусвідомлення. Цей план реалізується у другій частині твору.

Набуваючи досвід ватажка, Залізняк уже мріє про об'єднання українських земель, починає краще розуміти внутрішній світ своїх побратимів, а, головне, несхитно вірить у правоту розпочатої справи. Обраний гетьманом, Максим підпорядковує особисті інтереси інтересам народу. Він починає задумуватися: ідеали прекрасні, але чи кожен готовий їх сприйняти духовно, чи не занадто віддалені вони від обставин реального буття, які формують свідомість окремого індивіда. Намагаючись осягнути напруженість мислення людини, її думок і почуттів, Ю. Мушкетик у кращих традиціях класики і в другій частині роману застосовує здобутки поетики внутрішнього мовлення, щоб зримо відтінити вирування суперечливих почуттів героя (55, 98).

Залізняк зацікавив автора як унікальна індивідуальність – велика у військових справах, у взаєминах з однодумцями, у коханні. Максим поступово приходить до усвідомлення того, що він узяв на себе велику відповідальність за народ, який повірив йому, пішов за ним у вир боротьби. Нестримний історичний потік – це енергійна, жива стихія, і Залізняк, мов сконденсована міць цієї стихії, у ньому неначе згустилися століття народного стогону, зойку й бунту. І віки любові.

Цікаво, що Мушкетик не показує втечі Залізняка з-під варти, а лише натякає на це в останньому розділу роману. В епілозі твору із розмови Миколи з дідом Мусієм дізнаємося, що Максим воює десь на Дону, бо, за словами діда, "немає таких кайданів, які б не розбив Максим" (10, 80).

Новаторство Ю. Мушкетика – в акцентації на людинознавчих, психологічних первенях у засобах конструювання образу видатної історичної особистості, у наданні йому політичного загостреного звучання, нового ідейного забарвлення, в поєднанні історичного із загальнолюдським. Не позбавлений роман Ю.Мушкетика і рис неоромантизму, у ньому історичні факти, офіційні свідчення тісно переплітаються з елементами пригодницькими, які, однак, не виходять за межі вірогідного.

Майже паралельно з сюжетною лінією Залізняка романіст розгортає сюжетну канву, пов’язану з образом Івана Гонти. Змальовуючи цю історично загадкову постать, автор веде з читачем діалог про волю і рабство, джерела добра і зла, про життя, ідеологічно детерміноване, й життя, не заангажоване, про проблеми особистості і народу. Саме на цьому образі, на мою думку, найбільше позначилася діалектико-синтезуюча манера художнього стилю Мушкетика. Можливо, саме з Гонти починається розробка романістом надзвичайно складної проблеми морального сумління, яка з часом посяде одне з чільних місць у його творчості (54, 22).

Однією з визначних ознак роману "Гайдамаки" є те, що гострота фабули у ньому підпорядковується ідеї розкриття характеру, в дії, із заглибленням в індивідуальну психологію героя. Чи не найліпше ця ознака твору реалізується саме в образі Гонти. Проведена письменником лінія особистих взаємин "злидарських отаманів" Залізняка і Гонти переконує у тому, що це люди – одержимі духом, великі своїми помислами. Саме через ці образи письменник виносить на суд читача багатий історично-інформаційний матеріал, сентенції загально етичного смислу, порушує проблему побратимства, яке у часи тоталітарного пригнічення особистості й нації набувало підкреслено злободенного звучання.

Залізняк та Гонта дали змогу авторові розвинути міркування узагальнено-філософського звучання: про державу і владу, тимчасове й невмируще, творення й руйнацію. Та найважливішим, на наш погляд, є те, що романіст показав, як очолене Залізняком і Гонтою повстання справді переросло у національно – визвольну революцію. Ідейним підґрунтям якої стала національна ідея з її провідним компонентом – засадою української державності (55, 111).

Моральні уроки історичних романів Ю.Мушкетика зводяться до утвердження простих, зрештою, істин. Не претендує на абсолютну новизну, скажімо, думка про те, що будь-яке добре діло, навіть і наймасштабніше, починається з доброї людини, або висновок про необхідність активного гарту душі на громадські якості. Але письменник, мовби повертаючи свого читача до джерел багатовікового морального досвіду, заново відкриває, який складний шлях проходить людина, людство до осягнення набутих колись-то "нематеріальних" цінностей. Цю вартість кожне покоління має усвідомити самостійно. З цієї сьогоднішньої необхідності й бере початок потреби уважніше глянути в минуле, самовизначитись у потоці часу. Адже пізнати щось у минулому – це краще збагнути й себе самого, що одвіку вважалося найскладнішим.

Не виключено, що робота над історичними творами загострила в письменника відчуття морально – духовної спадкоємності, й він цілком звертався до досвіду свого покоління, до подій, що нині вже стають новітньою історією (48, 125).

Ґрунтовні знання історії власного народу, а так само всезагальної, він являє у багатьох своїх творах, а пристрасть до поглибленого вивчення так званих "білих плям" увінчуються все новими творами, кожен із яких збагачує наші уявлення про історичні події та історичні постаті. Юрій Мушкетик володіє щасливою властивістю поєднувати методику пошуку новизни життєвого матеріалу із відтворенням самого процесу дослідження явища. Він вводить читача у свята святих письменника – у свою творчу лабораторію. З неймовірною відвертістю і щирістю ділиться він із читачем надзвичайно складним, болісним, драматичним, що часто набуває трагічних виявів, процесом пошуку першоджерел, які мали б висвітити істину правду про події, що в історію увійшли під означенням Гайдамаччина, Коліївщина. Писали про ті події до Юрія Мушкетика, писали й після виходу в світ його "Гайдамаків", та нікому не вдавалося так глибоко осмислити історичні події (56, 77).

Актуально: