Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………..3.
Розділ І. Політичний розвиток Волині у складі Галицько-Волинського князівства……………………………………………………….6.
1.1. Мстиславичі. Київська династія на Волині…………………….6.
1.2. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ – ХІІІ ст……………………………………………………………….16.
1.3. Волинська земля в часи правління Данила Галицького та його наступників………………………………………………………..36.
Розділ ІІ. Соціально економічний розвиток Волинської землі……55.
2.1. Розвиток сільського господарства……………………………..55.
2.2. Ремісниче виробництво………………………………………….58.
2.3. Торгівля……………………………………………………………65.
Розділ ІІІ. Культурне життя Волині в період Галицько-Волинського князівства…………………………………………………………………68.
Висновки…………………………………………………………………..77.
Список використаних джерел і літератури…………………………...81.
Додатки……………………………………………………………………86.
Волинько-Галицьке князівство -–
То наша слава, дія й чин…
Одвічне наше прадідівство,
Держави вільної зачин…
Петро Гоць
ВСТУП
Актуальність теми.
В наш час, коли події минулого виходять на арену сучасності є необхідним і своєчасним момент проаналізувати історичні події давнини, які мали подальший вплив на історію нашої країни.
Вісім століть тому, 1199 р. на політичній карті тогочасної Європи, з’явилася держава, яку пізніші історики назвали Галицько-Волинською. Про назву держави між істориками до сьогодення точаться суперечки. Оскільки в історії утворення Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській, точніше Володимирській, землі, яка у пізніших джерелах фігурує під назвою Володимирія. Тому деякі історики схильні називати Волинсько-Галицьке князівство. Враховуючи подальший історичний розвиток можна було б говорити і про Володимирсько-Галицько-Холмську державу, оскільки наймогутніший і найвідоміший її володар, князь і король Данило Романович своєю столицею обрав Холм. Втім не варто не варто сперечатися про назву. І Волинь, і Галицька земля, і Холмщина зробили свій внесок у розбудові держави, здобутки якої були результатом спільних зусиль всіх її регіонів.
Об’єктом дипломної роботи є політичний, економічний та культурний розвиток Волинської землі у складі Галицько-Волинського князівства. Обидві землі, Волинська і Галицька, складалися протягом двох-трьох століть і остаточно оформилися, як удільні землі на протязі ХІІ ст.
Предмет і завдання дослідження полягають у тому, щоб прослідкувати розвиток політичних процесів на Волині, які впливали на об’єднавчі тенденції. Основні акценти зроблені на такі питанні, як утвердження на Волині династії Мстиславичів та роль Романа Мстиславича в об’єднані Волині з Галичиною в одну могутню державу - Галицько-Волинську Русь.
Хронологічні рамки даної роботи охоплюють в основному період з другої половини ХІІ до середини ХIV ст., тобто від того часу, коли Волинська земля внаслідок феодальної роздробленості виділилася в окреме князівство і почала відігравати важливу роль в Південно-Західній Русі. І до того часу, коли починаючи з другої половини ХІV ст. її територію інкорпорували іноземні держави, зокрема, Велике Князівство Литовське і Польське королівство.
Стан наукової розробки.
Археографія та історія Волині періоду Галицько-Волинського князівства завжди були в центрі уваги досліджень медієвістів. Першим істориком, який поставив собі завдання написати наукову історію Галицько-Волинського князівства, був львівський архіваріус Д. Зубрицький, який мав доступ до архівних матеріалів.
Учений джерелознавець А. Петрушевич опублікував багато статей з цього питання, а також у 1871 р. видав окремим виданням Галицько-Волинський літопис. (2)
Широкі дослідження періоду Галицько-Волинського князівства провів професор Львівського університету І. Шаруневич.
Історія Волині в складі Галицько-Волинського князівства почалася з книжки С. Руссова “Волынские записки” (СПб, 1809). Основні відомості про Волинську землю в досліджуваний період опублікував М. Максимович у статті “Волынь” (Киевлянин, 1841).
Про середньовічний період історії Волині йдеться в працях Л. Перлштейна, Ю. Стецького, П. Карашевича, А. Крушинського.
Цей період історії Волині розкрито в монографіях О. Андріянова “Очерк истории Волынской земли до конца ХIV в.” (Киев, 1887) та П. Іванова “исторические судьбы Волынской земли c древнейших времен до конца ХIV века” (Одесса, 1895).
Результати досліджень узагальнено в працях М. Петрова, вміщених у підготовленому П. Батючиковим збірнику “Волынь” (СПб; 1888).
Після війни спеціальну монографію цій тематиці присвятив В. Пашуто “Очерки по истории Галицко-Волынской Руси” (Москва, 1950).
Учні І. Крип’якевича у 1984 р. видали його монографію “ Галицько-Волинське князівство”, однак вона вийшла в з друку з вимушеними цензорськими купюрами і тому вже у 1999 р. до 800-ліття її перевидано у доповненому, виправленому згідно з авторським оригіналом варіанті.
Серед нових студій, де розглянуто місце Волині в середньовічній Галицько-Волинській Русі слід відзначити статті-розвідки, брошури М. Брайчевського, М. Котляра, Я. Ісаєвича, В. Александровича, П. Кралюка та інших дослідників.
Практична значимість роботи. Результати дослідження можуть використовуватися при викладанні історії України в школі, у пошуковій краєзнавчій роботі, музейній практиці.
Структура та зміст роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списків використаних та літератури. У вступі визначено предмет і сформульовані завдання дослідження, обгрунтовані хронологічні рамки роботи, вказана практична значимість роботи, дано аналіз літературі, яка була використана при написанні роботи.
РОЗДІЛ І
ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ВОЛИНІ
1.1. Мстиславичі. Київська династія на Волині.
У 30-х рр. ХІІ ст. у Київській Русі настав період феодальної роздробленості. На території Давньоруської держави з’явилося більше десяти великих феодальних князівств і земель. У південно-західній її частині утворилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське і Галицьке князівства. Київська Русь перетворилася на федерацію окремих князівств, які самостійно проводили внутрішню політику. Проте всі князівства підтримували між собою економічні й культурні зв’язки, змінювалась єдність української народності. Певною гарантією єдності було правління у всіх князівствах династії Рюриковичів. (46.24) Але найбільше значення серед усіх князівств мали Волинське та Галицьке, які перейняли на себе провідну роль у південно-західному регіоні колишньої Київської Русі. (22,65)
Історична доля Волині склалася так, що найбільш активну участь у загальнодержавному житті Русі вона почала брати з сер. ХІІ ст., коли стала базою для об’єднання південно-західних земель.
Її вигідне географічне розташування в західному регіоні Руської землі пояснювалось унікальною можливістю вузлового поєднання двох великих річкових систем, тобто Дніпра за посередництвом Прип’яті та її приток, і Вісли через Західний Буг. Таким чином Волинська земля віддавна лежала на великому річковому шляху між сточищами Чорного і Балтійського морів утворюючи балто-чорноморський транспортний коридор. Можна припустити, коли в силу історичних обставин занепав основний Дніпровський шлях славнозвісної путі із варяг у греки, власне другий варіант цього шляху: Балтика-Буг-Дністер, напевно, успішно вирішував цю важливу комунікаційну проблему, (16,112) і був одним із суттєвих чинників політичного та економічного піднесення всієї Галицько-Волинської Русі.
Першопочаткове Володимирське князівство та його поділ 1150 р. на Володимирське і Луцьке князівства з подальшим дробленням на Володимирський, Червенський (Забузький), Белзький, Луцький, Доргобузько-Пересопницький уділи засвідчив те, що і на південно-західних рубежах колись єдиної середньовічної патримоніальної монархії – Київської держави відбувався процес територіальної консолідації, відомий в історіографії під назвою феодальної роздробленості.
Володимирська земля (князівство) простягалося на захід до Бугу, на північ до Верхньої Прип’яті, на схід приблизно до р. Стохід.
Столичне місто Володимир, одержало назву від Володимира Святославича. Укріплений центр міста знаходився між річками Луга і Смоч. В часи Данила замок мав міцні фортифікаційні споруди і угорський король Бела, побачивши його, заявив: “Такого града не знайшов я і в німецьких краях”. Оцінюючи стратегічне значення міста, татарський хан Бурундай наказав 1259 р. не тільки спалити стіни , а й розкопати його вали. Літопис вказує на існування міських воріт Київських і Гридшиних. (39,21) Перші, північні , отримали назву від шляху, що вів на Київ, а південні від назви княжих дружинників – груднів, які охороняли замок. (43,8) Навколо замку далеко простягалися передмістя з численними, монастирями і церквами.
Прилеглі до міста волості були густо заселені. На південь від Володимира, в с. Зимному, стояв монастир Свята Гора. До Володимирської землі належало с. Городел (Городло). Тут, на лівому березі Бугу, була митниця.
Любомль був улюбленим містом Володимира Васильковича. Під Любомлем розташовувався княжий двір Рай. Села Березовичі і Сомино які Володимир Василькович заповів своїй дружині. (39,22)
Луцьке князівство відокремилося від Володимирського у 1150 р., але пізніше інколи знову з’єднувалося з ним. Воно займало басейн р. Стиру; від сусідніх земель не відокремлювалося ніякими природними межами.
Столичний Лучеськ (Луцьк) був добре укріпленим містом. Замок стояв на острові, забезпечений ріками Стиром і Глушцем та болотами. Витримав він різні облоги, серед яких напад військ воєводи Куремси в 1255 – 1256 рр. У 1259 р. хан Бурундай наказав зруйнувати замкові укріплення. Пізніше замок перебудовано, але в його основі залишилися мури давнього часу.
Під Луцьком, в лісі, що звався Гай, розташовувалася княжа садиба; це місце було “прекрасне виглядом, забудоване різними спорудами, а церква в ньому була чудова, сяяла красотою“. На північ від міста, в Жидичині, стояв монастир з церквою св. Миколи; сюди приїздив на прощу Данило. Як місто згадується Шепол (Шепель). Недалеко від Луцька знаходилась Полонка (Полонне).
У південній частині Луцького князівства споруджено ряд укріплених міст; Перемишль, який очолював окрему волость, Дубен (Дубно), мабуть друге за значенням, поряд з Луцьком, місто, Стожок (Стіжок) і Данилів, укріплені Данилом, Крем’янець (Кременець), найсильніший з замків, якого ні 1240, ні 1259 р. ординці не змогли здобути і лише 1261 р. Тенебдга наказав зруйнувати. На кордоні Галичини стояв Збараж (тепер с. Старий Збараж Збаразького р-ну Тернопільської області) та Пліснеськ (тепер урочище поблизу Підгурець Бродівського р-ну Львівської області). У північній частині Луцького князівства значним містом був Чорториськ (Чорторийськ), що деякий час належав до Пінського князівства. (39,22 - 23)
Волинь до 1170-х рр. Залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: “Наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу”. Непокірні князі втрачали князівство.
Виділення Волинської землі в окреме князівство відбулося в період правління внука Володимира Мономаха – Ізяслава Мстиславича. (39,80 - 81) Другий син Мстислава Володимировича й шведської принцеси Христини, дочки короля Інга Стейнкельса. Ізяслав вийшов на історичну сцену 1127 р., коли дядько Ярополк Володимирович, що княжив тоді в Переяславі, посадив його в Курську. 1132 р. Ізяслав отримав від Ярополка, тоді вже київського князя, Переяслав. (35,66) Як і інші князі з мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі за короткий час був київським князем (1146 – 1154). 13 серпня 1146 р. він усунув Ігоря Ольговича й вокняжився у Києві, знехтувавши переважні права своїх дядьків В’ячеслава і Юрія Долгорукого. На Київ претендували й чернігівські Ольговичі один із них, Всеволод, княжив там у 1139 – 1146 рр. Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду.
В 1135 р. вся Волинська земля перейшла до Ізяслава Мстиславича. Городенський князь Всеволод Давидович став його васалом. Але втрата Мономаховичами Києва, невдала боротьба з новим великим князем Всеволодом Ольговичем через пасивність Юрія Долгорукого, який не захотів підтримувати коаліцію Мономаховичів, вирішуючи власні проблеми відносин з Новгородом Великим, привели до того, що в 1142 р. Ізяслав Мстиславич мусив погодитись на виділення у Волині Дорогочинського князівства для Ігоря Ольговича, який залишився васалом великого князя. Більше того, на переговорах з братами, які претендували на Переяславську спадщину, Всеволод Ольгович пропонував їм волинські волості Берестя і Чорторийськ, плануючи таким чином, дальше розчленування Волині. Зрозуміло, що великий князь не був, зацікавлений в роздробленні Волині, він хотів лише витіснити з відти Мономаховичів. Це йому і вдалося після чергової усобиці. Ізяслав Мстиславич отримав “старший” переяславський стіл, якого домагались брати великого князя. Але у Переяславській землі була виділена волость у Городді-Остерському, яку залишили за Ігорем Ольговичем. Одночасно володіння цього князя збільшилися внаслідок надання Берестя і Чорторийська на Волині. А решту волинських земель з Володимиром отримав син великого князя Святослав.
Враховуючи, що Ігор Ольгович, як наступний після Всеволода по старшинству серед Ольговичів мав успадкувати Київ, а синів у нього не було, то і його володіння на Волині перейшли до Святослава Всеволодовича, що давало йому прекрасні можливості для боротьби за Київ після смерті Ігоря. Однак планам Всеволода Ольговича не судилося збутися. Ігор Ольгович не зумів у 1146 р. утриматися в Києві. Цим була вирішена доля волинських володінь Ольговичів. Ізяслав Мстиславич легко вигнав турівського князя Юрія Ярославича, якого послав було на Волинь В’ячеслав Всеволодович, уявивши себе великим князем. Волинським князем став Володимир Андрійович (1146 – 1148). Цим самим відновлювалася традиція за якою Волинська земля була леном молодшої гілки Мономаховичів. Але князь Володимир був одружений з дочкою лідера Ольговичів Святослава, а Ольговичі взяли сторону Юрія Долгорукого. Володимир, спочатку таємно, а потім відкрито перейшов на їхній бік. Тому Ізяслав Мстиславич змушений був перевезти його у Бєлгород (1150), а потім у Дорогобужі (1150 – 1152), Пересопницю (1152 – 1154) і в Берестя (1154 – 1156), подалі від Ольговичів і Юрія. Нарешті, з допомогою Юрія Долгорукого, князь Володимир Андрійович утвердився в Дорогобужі (1156 – 1170), фактично відірвавши цей уділ від Волині і проводячи політику ворожу щодо її сюзеренів. Лише в 1174 р., ліквідувавши дорогобузький уділ, Ярослав Ізяславич повернув Волині погоринські землі.
Таким чином у середині ХІІ ст., в часи боротьби за Київ, Волинська земля роздроблюється на ряд уділів. В 1149 р. Ізяслав Мстиславич виділив для молодшого брата Володимира Луцьке князівство. В 1149 р. Ізяслав Мстиславич виділив для молодшого брата Володимира Луцьке князівство. В 1150 р. він передав це князівство старшому за Володимира брату Святополку, який залишився без уділу. Отримавши в 1152 р. Володимир, Святополк Мтиславич зберіг і Луцьке князівство. Але вже в 1154 р., після його смерті, Луцьке князівство отримав Ярослав Ізяславич, який був змушений залишити Новгород. Ярослав княжив у Луцьку до своєї смерті в 1180 р. З 1170 р. він був сюзереном Волині і це дозволило йому тричі на короткий час здобути Київ.
Пересопницький уділ виник з цих же причин. Ізяслав Мстиславич спочатку посадив там дядька В’ячеслава Володимировича (1147 – 1149), щоб мати можливість його контролювати. Зайнявши Київ, Юрій Долгорукий вирішив використати Пересопницьке князівство як плацдарм для поступового відвоювання Волині. Він посадив тут своїх синів Гліба (1149), Мстислава (1150) та Андрія Боголюбського (1150 – 1151). Причому останній з Пересопниці управляв і Турівською землею, сили якої теж були спрямовані проти Мстиславичів. Прогнавши Юрійочів, Ізяслав Мстиславич повернув Волині Пересопницьке князівство і посадив тут Володимира Андрійовича (1152 – 1154). Потім це князівство отримав Мстислав Ізяславич (1154 – 1156). (14,53 - 54)
У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: “Твій щит і мій нероздільні від себе”. Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу – навіть 10 тис. війська, на той час надзвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий (Кривоустий) та чеський Владислав. Сім’я його батька Мстислава була зв’язана з шлюбами з усіма цими династіями. (39,81) Ізяслав Мстиславич помер не маючи ще 60 років 14 листопада 1154 р. Літописець плаче над його домовиною, славлячи його як чесного, благовірного, христолюбивого, славного і великого князя: “Плакала за ним уся українська земля не тільки як по свому “царю і господині”, але як по рідному батькові”.
“Ізяслав Мстиславич, - говорить проф. Томашівський, - це одна з найпомітніших постатей нашої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха, почував себе покликаним відіграти визначну роль на Україні, до чого й мав незвичайні особисті дані. Енергійний, сміливий і лицарський, людяний, привітний і щедрий, викликав у сучасників подив і прихильність. Як визначний полководець здобув велике признання дружини і полків, любив, щоби його називали царем”. (12,175 - 176) Був князем нової формації, спирався на міське населення, мав підтримку київського віча. Він прагнув об’єднати під своєю владою всю Південно-Західну Русь. (35,66)
Після смерті Ізяслава Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї родини, але не мав успіху і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167 – 1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалася як незалежне князівство. (39,82)
Мстислав Ізяславич незадовго після смерті свого батька став великим князем.
З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини у краї. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста. Поряд із старими центрами – Володимиром, Червінем, Белзом, Бухельном, збільшилося значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа. (39,82)
Мстислав, як і його батько на короткий час став київським князем (1167 – 1170).
У Татіщева Мстислав Ізяславич характеризується так : “Сей князь на зріст був не вельми великий, але широкий плечима і міцний, так що лук його ледве чи хто натягнути міг. З лиця гарний, волосся кучеряве і коротке носив. Мужній був у битві, любитель правди, задля його хоробрості всі князі його боялися і поважали. Хоча часто з жінками і дружиною веселився, але ні жінки, ні вино ним не володіли. Він завжди до урядування і до розпорядку був готовий, через те мало спав, а багато книг читав, і в радах про урядування землею з вельможами трудився, і дітей своїх старанно того навчав, кажучи їм, що честь і користь князя полягає у правосудді, урядуванні і хоробрості.” (5,303)
У 1168 р. з ініціативи Мстислава було організовано похід на половців для оборони української землі. (12,178) Найкраще ілюструє ті події літописець: “Вложив Бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю. Бо він їй хотів добра усім серцем . і Скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так: “Браття! Поклопочіться про Руську землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть ( погані ) християни кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи і завше переступаючи. І все вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залізний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на Божу поміч і на молитву святої Богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх і своєї честі. (5,293)
Промова Мстислава впала на добрий грунт; князі справді пішли великим походом проти половців, а через рік улаштували чергову демонстрацію для охорони українських купецьких караванів, що простували в Україну з півдня і сходу. (12,179)
Мстислав, як і його батько Ізяслав, зумів забезпечити Волинь своїм нащадкам. Особисті якості князя Мстислава, як людини справедливої і добродушної, що жив у згоді зі своїм братом Ярославом, який княжив у Луцьку, забезпечили йому прихильність волинського боярства і тамтешніх людей.
Однак Мстиславові не вдалося досягти тривалого миру ні на Волині, ні взагалі на Русі-Україні. (27,57)
Втративши Київ, “І пішов Мстислав од Києва в понеділок другої неділі після Великодня (13.ІV.1170)” (5,298) Мстислав Ізяславич залишався сюзереном Волині. Крім Дорогобузького князівства всі волинські уділи, включаючи і Городельське князівство, були його васалами і їх князі брали участь у його походах. В 1170 р. вмираючий Мстислав Ізяславич переконав брата Ярослава Ізяславича, з метою уникнення можливих усобиць між волинськими князями, розділити Волинь між двома гілками волинських Мономаховичів на східну і західну. (14,54) “Того ж року наприкінці розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга у нього була тяжка. І став він слати послів до брата Ярослава, щоб урядитися про дітей своїх. Урядившись як слід із братом, - той хреста цілував, що не буде він зазіхати на волость дітей його, - приставився князь Мстислав місяця серпня в дев’ятнадцятий день (19.VIII.1170). (15,302) Молодшій гілці залишалася східна Волинь, але сюзереном Волині став луцький князь. Це означало, що волинські князі домовилися примінити у своїй землі загальні засади успадкування земель, прийняті на Любецькому з’їзді. Щоб надалі забезпечити перевагу за своїми спадкоємцями в старшинстві серед волинських князів, Ярослав Мстиславич свідомо пішов на роздроблення західної Волині. Тому володимирський князь роман Мстиславич мусив погодитись на виділення окремих уділів для своїх братів. Спочатку Берестейське князівство отримав Святослав Мстиславич (1170 _ 1183), а потім Белзьке князівство – Всеволод Мстиславич (бл. 1180 – 1195). У 1180 р., напевно, ще при житті Ярослава, Дорогочинське князівство отримав Василько Ярополкович, переведений, вірогідно, з Шумська. Одночасно вся східна Волинь, включаючи Дорогобузьке князівство, об’єднується під Луцьком.
Але після смерті Ярослава Ізяславича його сини розділили східну Волинь між собою. Інгвар отримав Луцьк, Всеволод – Дорогобуж, Мстислав – Пересопницю, а Ізяслав – вірогідно Шуськ. Між братами незабаром вибухнула усобиця. Так у 1183 р. Всеволод Ярославич був у Луцьку, в 1186 р. Луцьк знову в числі володінь Інгвара Ярославича, а самого Всеволода зустрічаємо при дворі Ольговичів як вигнанця. Отже, внаслідок усобиці 1183 – 1186 рр. Інгвар Ярославич ліквідував Дорогобузьке князівство, а після смерті Ізяслава 1195 р. – і Шумське князівство, приєднавши їх безпосередньо до Луцька. На східній Волині залишився один лише уділ – Пересопницький. (14,54 - 56)
Таким чином з середини ХІІ ст. на Волині утвердилася династія Мстиславичів, або як її це називають – Мономаховичів, нащадків Великого князя Київського Володимира Мономаха.
Михайло Грушевський говорить: “Політику цієї династії – Мстиславичів можна охарактеризувати одним словом як не волинськую Мстиславичі легковажно ставляться до своїх волинських земель та все шукають чогось ліпшого. Ізяслав бореться за київський стіл, держачи Волинь тільки в резерві. Так само і його син Мстислав духовно живе у Києві. Також пильнує Києва його молодший брат Ярослав Луцький. (17,394)
З цією точкою зору можна погодитися тільки частково. Боротьба за київський стіл йшла недарма. В ранній період феодальної роздробленості Київ уособлював загальнодержавну владу. (11,151) Ізяслав Мстиславич та Мстислав Ізяславич розглядали волинські землі як великокняжий уділ. (11,153) За їх правління відбулося значне виділення Волинської землі з поміж інших земель в політичному та економічному плані. Але, як уже було зазначено вище після смерті Мстислава Ізяславича в 1170 р. волинські землі були поділені між його синами. Зрозуміло, що менші уділи з центрами у Володимирі, Луцьку, Бересті та Белзі у політичному сенсі помітно програвали в порівнянні з тоді могутнім об’єднаним Галицьким князівством часів Ярослава Осмомисла. Лише завдяки об’єднавчій політиці володимирського князя Романа Мстиславича Волинську землю знову було об’єднано з центром у Володимирі.
1.2. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ – ХІІІ ст.
В утворенні Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській землі та її князю Роману Мстиславичу.
Роман Мстиславич (бл. 1152 – 19.06.1205) – син Мстислава Ізяславича і Агнеси, доньки польського короля Болеслава Кривоустого.
За своєю значимістю він цілком прирівнюється до таких першорядних фігур, як Володимир Святославич та Володимир Мономах. Характерно, що саме він, один із небагатьох давньоруських князів, став персонажем фольклорних творів. І навіть сьогодні складаються оди на його честь:
Романе, Романе! Державний титане!
Себе обезсмертив ти в славних ділах…
Волинь забувати ніколи не стане
Того, що вчинив ти на княжих столах,
За твого правління Волинська держава
Була і могутня, і славна довкруг.
На брата, сусіда – ні зла не держала,
Ні в гості не звала, якщо він не друг.
Тебе поважали і вої, і смерди,
Бо ти справедливим до кожного був.
Тебе шанували Вітовти і Ольгерди,
За те, що звитягу не одну здобув.
Але за оте, що вчинив ти пре сміло,
Коли Володимир і Галич з’єднав –
І так переможно, і так пре уміло
У Галичі кланові розні владнав.
Роман Мстиславич розпочав свою політичну кар’єру в юності, коли його батько на короткий час добився київського княжіння. Під 1168 р. київський літописець відзначив: “Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього в князі, і той дав їм Романа”. Це було зроблено за традицією з часів Володимира Святославича у Новгороді сиділи старші сини київських князів. (29,104)
Новгород відрізнявся від інших давньоруських князівств. Він сформувався як аристократична боярська республіка. Найвищим органом влади тут виступало віче. Але реальна влада знаходилась в руках боярства. Щодо князя, то його функцією був збройний захист держави. Князі для Новгорода фактично були найвищими воєначальниками.
Зимою 1168 – 1169 рр. Сформувалася коаліція князів, які хотіли позбавити київського престолу Мстислава Ізяславича. Організатором її виступив суздальський князь Андрій Юрійович (Боголюбський), а на чолі союзного війська стояв його син Мстислав Андрійович.
Князі взяли Київ 12 березня і вчинили великий грабунок. Мстислав Ізяславич втратив київський престол і відступив до міста Володимир, звідки ще деякий час намагався повернутися до Києва. (37,18)
Підкоривши Київ князь Андрій Юрійович вирішив забрати Новгород від Романа Мстиславича. Підпорядкувавши собі основні центри Русі, цей князь міг би претендувати на абсолютне верховенство. Однак такий план до кінця не вдалося реалізувати. Як свідчить Новгородський літопис, у лютому 1170 р. війська Андрія Юрійовича рушили на Новгород Великий, але 25 числа цього місяця їх розбили новгородці на чолі з Романом Мстиславичем. (37,19) У Київському літописі про цю подію розповідається таке: “ Ходив Роман Ростиславич із братом Мстиславом на Романа на Мстиславича до Великого Новгорода. Андрій же (Юрійович) послав сина Мстислава з усією дружиною із усіма військами ростовськими і суздальськими. І рязанських князів він послав, і муромських князів послав із полками, і Бориса Жидиславича, воєводу таки свого. І таке було множество воїв, що й (числа) їм немає.
І як тільки прийшли вони в землю їх, багато лиха вони вчинили: села взяли і попалили, і людей посікли, а жінок, і дітей, і майно забрали, і скот зайняли, і прийшли тоді до города. Новгородці тим часом заперлися в городі з князем Романом і кріпко билися коло города, а Мстислав (Андрійович) в’їхав був у ворота і заколовши декілька мужів, вернувся назад до своїх.
І настав мор великий серед коней і військах, і не вдіяли вони нічого городу їх. І вернулися вони назад до себе, і ледве до своїх домів добралися тільки, а інші люди помирали з голоду. І не було ж нікого такого тяжкого походу людям сим, а деякі з них навіть конину їли і у великий піст.” (5,303)
Щодо новгородського літопису, то він змальовує битву під Новгородом як абсолютний розгром суздальців: ніби ввечері 25 лютого князь Роман Мстиславич одних посік, інших захопив, ще інші втекли.
Розгром суздальців під Новгородом – це, без сумніву, була помітна подія в житті молодого князя. Вона піднесла його авторитет. (37,20)
Мстислав Ізяславич все ще намагався повернутися до Києва, але марність його спроб зрозуміло новгородське боярство. В 1170 р. воно “вказало шлях князю Роману”, як делікатно висловився новгородський літописець, тобто вигнало його. Молодий князь якраз одержав звістку про смерть батька у Володимирі-Волинському (29,104) “Того ж року наприкінці прийшла вість Романові (Мстиславичу) про смерть отця, і Роман дав знати про це дружині своїй і приятелям своїм новгородцям. І, порадившись, дружина сказала йому: “Не можемо ми, княже, уже тут бути. Піди-но ти до братів у Володимир”. І послухав дружини своєї, поїхав до братів”. (5,304) Не гаячи часу, він прямує на Волинь і на довгі три десятиліття сідає у Володимирі.
Роману Мстиславичу довелося вступити в ту хвилю, коли боротьба за великокнязівський престол зайшла в безвихідь. Після жахливого погрому 1169 р. довкола Києва почалася справжня веремія, що скидалася на імператорську чехарду в Римі у ІІІ ст. н. е. Київський стіл мало не щороку посідав новий претендент, а в 1171 р. було аж три (Гліб Юрійович, Володимир Мстиславич та Роман Ростиславич).
Роман Мстиславич не міг не розуміти, що за тих умов сам собою факт оволодіння Києвом ще нічого не означає. Великокнязівський престол цілковито знецінився. Потрібно було мати іще щось, і це “щось” могло бути лише міцною й добре загосподарьованою вотчиною. Цією вотчиною була Волинь. (10,58)
З 1170 р. і практично до кінця 80-х рр. ХІІ ст. ім’я Романа Мстиславича зникає зі сторінок літописних творів. Це свідчило про те, що він випав із орбіти “великої політики”, став типовим провінційним князем, на якого не звертали особливої уваги. Це пояснюється тим, що Роман Мстиславич був ще молодим, не мав достатнього досвіду і сили. Після смерті батька в нього не залишилося могутнього й авторитетного покровителя. (37,21)
Роман Мстиславич зайняв володимирський престол у важкі для свого сімейства часи. Політичний вплив Мстиславичів впав, практично, до мінімуму. (34,69)
Княжіння на Волині мало свої переваги. Чорноземні грунти, м’який клімат сприяли розвитку землеробства. Повноводні річки, які служили торговими артеріями, зв’язали Волинь з Київщиною і Чорним морем, а також Польщею та Балтикою. Це сприяло розвитку тут міст як торгово-ремісничих центрів. Великою перевагою Волині була її віддаленість від степу, а, відповідно, й кочівників. Щоправда, волинські землі зазнали нападів литовських племен, але ці набіги, все ж таки, не можна порівняти із навалами половців.
У той час, коли на Волині правив Роман Мстиславич, ця земля в політичному плані не була консолідованою. Тут існувало кілька волостей зі своїми центрами – Луцьком, Дорогобужем, Шумськом, Пересопницею, Берестом, Белзом, Червенем. Але все-таки найбільш впливовим центром був Володимир.
70 – 80-ті рр. ХІІ ст. не пройшли для Романа Мстиславича марно. Він набував потрібного військового досвіду, намагався встановити потрібні зв’язки, вивчав ситуацію, щоб у потрібний момент знову вийти на велику політичну арену.
Схоже, в той час об’єктом його уваги стали литовські племена, передусім ятвяги. Вони жили на півночі від Волині. Русичі дивилися на них як на “дикі” племена, адже ті ще не прийняли християнство, а в плані соціального розвитку зберегли дуже багато архаїчних рис, притаманних первісному суспільству. (37,22)
І щоб забезпечити північні кордони Роман Мстиславич будує переважно дерев’яні фортеці, які утворюють ланцюг міцної оборони на півночі князівства, зокрема, на рубежі Берестьє, Чорторийськ, Корчеськ (місто в сучасній Рівненській області). Стали укріплення в Турійську, Ратному, Камені-Каширському та ін. (52,32)
Литовські племена приваблювали багаті руські та польські землі. Принаймні тут було чим поживитися. І тому вони здійснювали постійні напади на ці території. Так у “Великопольській хроніці «про них сказано, ніби вони надзвичайно “жорстокі, відзначаються звіриною люттю… Дорога до них недоступна через дуже густі ліси й топкі болота”. Не дивно, що боротьба з литовськими племенами була протягом століть була одним із важливих завдань давньоруських князів. Ще Володимир Святославич здійснив похід на ятвягів. Робили це, також, його наступники. Війни з литовськими племенами, як і походи на половців, могли зробити князя популярним.
Саме завдяки таким війнам їм Романа Мстиславича стало відомим на Русі. (37,23) Фіксація у фольклорі відгомону військових походів Романа на литвинів, зокрема у варіантах приказок: “Романе, Романе! Нічим живеш – Литвою ореш” ( 56,69) є ще одним свідченням яскравим свідченням збереження довготривалої історичної пам’яті про волинського правителя.
На деякий час Роману вдалося затримати дроблення волинських князівств, обмежити права великої світської і духовної знаті та, спираючись на служилих феодалів і торгово-ремісничу верхівку, зміцнити військові сили. (19,5)
Для Романа Мстиславича, правителя Волині, Волинська земля стала надійною базою, з якої він черпав ресурси в боротьбі за об’єднання Південно-Західної Русі. Його політика концентрації руських знаходила розуміння і підтримку широких верств волинського населення. Місцеве, головним чином, служиле боярство як і “ліпші мужі володимирські” доклали певні зусилля для реалізації претензій свого володаря на “галицьку спадщину” (42,173)
Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім’я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була надзвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних об’єднань.
Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в літописі застосовується саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – “автократом”, засвідчив зміцнення позиції великого князя. (23,13)
Чим приваблювала Галичина Романа Мстиславича?
Вона належала до найбагатших князівств Русі. Це князівство мало вже столітню самостійницьку традицію. Ще в 1084 р. у Прикарпатті самочинно вокняжилися брати Рюрик, Володар і Василько – тмутараканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Порозумівшись із місцевим боярством, вони закріпилися в Перемишлів Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Намагання київських князі