Релігійне життя України в роки війни та післявоєнний час
Зміст
Вступ. 2
1. Церковне життя на території окупованої України в роки Великої Вітчизняної війни 5
2. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату "Україна" в 1941-1942 pp. 13
3. Німецько-фашистський окупаційний режим і релігійне життя України. 44
4. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час. 66
Висновки. 67
Література. 69
Вступ
1 вересня 1939 року наступом нацистської Німеччини на Польщу, розпочалася II Світова війна. Не тільки в житті людини, але й у житті народів, долях цивілізацій, горе приходить внаслідок гріхів. Незрівнянні за масштабом гоніння на Церкву, громадянська війна й царевбивство у Росії, расистське біснування нацистів і суперництво із-за сфер впливу європейських і тихоокеанських держав, падіння моралі, що захопило європейське й американське суспільство, - все це переповнило чашу гніву Божого. Для Росії, до складу якої входила й Україна, залишалося ще два роки мирного життя, але миру не було всередині самої держави. Боротьба більшовицької влади зі своїм народом і боротьба комуністичної верхівки не припинялася, не було мирного життя і на кордонах радянської імперії.
Встановлення радянського режиму у західних областях України супроводжувалося репресіями: заарештований був архієпископ Олексій (Громадський), але невдовзі його звільнили, єпископу Поликарпу (Сикорському) вчинили допит. Тільки на Волині та у Поліссі заарештовано було 53 священнослужителя. Серед вбитих або померлих у в'язниці були протоієреї: Іларіон (Денисевич), Сергій (Яроцький), Олександр (Саховня); священники: Олександр (Мартинюк), Мелитон (Матушевич), ієромонах Софроній. Але все ж ці репресії не порушили церковне життя України. Майже всі приходи, що збереглися у роки польської окупації не були зачинені й радянською владою. Продовжували існувати й монастирі, однак число братії у них значно зменшилося. Братія Почаївської Лаври за два роки, з 1939 р. по 1941 р., зменшилася з 300 до 80 ченців*. Більшовицька пропаганда через газети, радіо намагалася принизити православне духовенство в очах народу, вбити в серцях людей віру у Христа.
9/22 червня 1941 року у день Усіх Святих почалася Велика Вітчизняна війна. Була завойована мати міст російських, столиця Русі - Київ. Нацисти Німеччини відверто потурали християнські цінності і намагалися відродити старонімецький язичницький культ.
24 листопада Митрополит Сергій (Містоблюститель патріаршого престолу (1936-1943 р.р.)) звернувся разом із Митрополитом Київським і Галицьким Миколаєм і архієпископами з новим посланням до пастви:
“Гітлерівський молох продовжує віщати світові, що він ... підняв меч “на захист релігії і врятування ніби поруганої віри.” Але всьому світові відомо, що це ісчаддя пекла брехливою личиною благочестя тільки приховує свої злодіяння. В усіх підкорених ним державах він здійснює ганебні поругання над волею совісті, знущається над святинями, бомбами руйнує храми Божі, кидає у в'язниці і карає християнських пастирів*, гноїть у в'язницях віруючих, які повстали проти його безглуздої гордині, проти його замислів затвердити свою диявольську владу над всією землею. Православні, які втекли з фашистського полону, сповістили нас про глумління фашистів над храмами... Всьому світові зрозуміло, що фашистські ізверги є диявольськими ворогами віри та християнства... зараз одна мета - за всяку ціну подолати ворога”.
Віруючий народ працював над відродженням храмів Божих, прикрашав їх іконами, що збереглися в домах, приносив, таємно переховані, богослужебні книги. У Кам'янець-Подільську вже у липні 1941 року відбувалася служба у Покровському храмі. У Вінниці також відновилися богослужіння*. У Полтаві вже на другий день після вступу німців, 18 вересня 1941 року, протоієрей Володимир (Беневський) почав піклуватися про відновлення богослужінь у церкві св. Макарія. Отець Володимир зібрав навколо себе ще 18 священників, які почали служити у 5 міських храмах. У Києві відкрито було 26 церков. Для великого міста все ж це було мало у порівнянні з провінціальними містами, але і ці церкви навіть у недільні дні не були переповнені народом. У жовтні 1941 року поновилося життя у Покровському монастирі міста Києва. У 1942 році поновилося чернече життя Києво-Печерської Лаври, На окупованих територіях найбільш молилися, захищали храми...
Але як не намагалися пригнітити, задушити віру Православну, все ж вона жила... Київ - столиця України - було визволено нашими військами 22 (4 листопада) жовтня 1943 року у день святкування Казанської Ікони Божої Матері. І це було видатною подією для всього народу: звідси почалася Русь, тут відбулося хрещення нашого народу, котрий обрав Християнство, Православну віру. Так, звичайно, під час війни ставалися дива. І влада не могла цього не помітити. З жовтня 1941 року були зачинені майже всі антирелігійні видання, що працювали до цього. У 1944 році закінчилося визволення України. Після закінчення Великої Вітчизняної війни у 1945 році поступово Церква починає “здійматися на ноги”.
1. Церковне життя на території окупованої України в роки Великої Вітчизняної війни
22 червня 1941 року — це не лише сумна дата в історії народів СРСР, але й серйозний привід для ретроспективного аналізу минулого і міркування про сьогодення і майбутнє, тому що уроки передісторії Другої світової війни, трагічного початку Великої Вітчизняної війни для нинішніх поколінь далеко не з'ясовані і не усвідомлені.
Сучасна історична наука ще до кінця не звільнилася від накопичення міфів і державно-партійної ура-патріотичної фальші в історіографії СРСР передвоєнного, воєнного і післявоєнного періодів. Це сьогодні заважає об'єктивно розібратися в недавній історії суспільства — історії, що повинна викликати і біль, і жаль, і радість за своїх переможців, і потребу в розумінні причин і наслідків недавнього трагічного минулого для нинішньої цивілізованої світобудови і гідної участі у долі громадян держав, які входили до складу Радянського Союзу.
Як відомо, перед Великою Вітчизняною війною Руська Православна Церква переживала один з найважчих часів свого буття. Церква переживала жорстокі гоніння: руйнували храми, тисячами вбивали і відправляли в тюрми і заслання священнослужителів і віруючих людей. У 1939–1941 рр. церковне життя в легальних формах збереглося, власне кажучи, лише в приєднаних західних єпархіях України. Тут було понад 90% усіх парафій Руської Православної Церкви, тут діяли монастирі, усіма єпархіями керували архієреї. На іншій території країни церковна організація була зруйнована: у 1939 році у СРСР залишалося лише 4 кафедри, зайнятих архієреями, включаючи місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Московського і Коломенського Сергія, близько 100 парафій і жодного монастиря.
Окупація України німецькими і румунськими військами істотно змінила релігійну ситуацію. На всій території почалося масове відкриття храмів, що були закриті у 30-х роках. Так, у Київській області в 1941-1943 рр. богослужіння відновилося в 350 храмах, у Полтавській — у 342, у Луганській — у 128, у Донецькій — у 230. Схожа ситуація була й в інших областях на окупованій території. Така масовість відкриття церков дала привід радянським розвідувальним органам стверджувати, що «гітлерівці вирішили відкрити православну церкву у кожному селі». І хоча ця теза є помилковою, очевидно, що гітлерівська окупаційна влада вважала за необхідне враховувати настрої віруючих. Виникає справедливе питання: чим керувалися загарбники, дозволяючи вільну діяльність Церкви?
Перш, ніж перейти до розгляду нацистської релігійної політики на окупованих територіях в Україні, необхідно декілька слів сказати про те, якою ця політика була в самій Німеччині. Позицію нацистської партії чітко сформулював заступник Адольфа Гітлера по партії Мартін Борман: «Необхідно усе більше усувати народ від церков і релігійних товариств. Безумовно, церква повинна і буде зі своїх позицій протистояти втраті свого впливу. Ніколи знову вплив на народ не можна віддавати церкві. Її вплив повинен бути повністю знищений». Слідом за Мартіном Борманом, який прямо заявляв у 1941 році про те, що „націонал-соціалізм і християнство непримиренні”, Альфред Розенберг (голова Рейхсміністерства Східних земель, що керувало територіями, окупованими німецькими військами) писав: «Християнський хрест необхідно вигнати з усіх церков, соборів і каплиць і його потрібно замінити єдиним символом — свастикою”. Розенберг намітив основні принципи релігійної політики Німеччини на окупованих територіях: „1) релігійним групам категорично забороняється займатися політикою; 2) релігійні групи повинні бути розділені за національними і територіальними ознаками. При цьому національної ознаки необхідно особливо суворо дотримуватися при підборі лідерів релігійних груп. Територіально ж релігійні об'єднання не повинні виходити за межі ... однієї єпархії; 3) релігійним громадам забороняється заважати діяльності окупаційної влади”.
Однак гітлерівці не прагнули швидко втілювати цю ідею в життя, навпаки, вони намагалися максимально використовувати церкву у своїх інтересах. Для контролю і спостереженням за діяльністю релігійних організацій був створений спеціальний відділ у системі головного управління імперської безпеки (СД). Основним його завданням, крім контролю, було вивчення настроїв у середовищі духовенства і віруючих усіх конфесій як на території Німеччини, так і за її межами. Цей відділ мав інформаторів практично у всіх релігійних структурах на території Європи.
Одним словом, нацисти мали багатий досвід у вирішенні релігійного питання. Як і керівники радянської тоталітарної системи, вони теж не збиралися ділити з Церквою ідеологічний вплив на населення, але їх особливістю було відмовлення від відкритого знищення релігії. Прагненням нацистів було найбільш вигідне використання релігійного фактору у своїх інтересах. Основним напрямком розв’язання релігійного питання була орієнтація на нівелювання традиційних релігійних структур і дроблення конфесій. Ці принципи релігійної політики нацисти втілювали і на окупованих територіях, зокрема в Україні. Перед віроломним вторгненням на територію нашої держави німецькі спецслужби ретельно вивчали релігійну ситуацію в Україні. Маючи свідчення про невдоволення віруючого населення політикою радянської влади щодо Православної Церкви, окупанти вирішили зіграти на почуттях людей, позбавлених права вільно сповідати свою релігію. Це був безпрограшний хід з погляду використання ідеологічного впливу на віруюче населення. Доказом тому є численні публікації у цілком контрольованій окупантами українській пресі того часу — усі вони будувалися на протиставленні німецької релігійної політики радянській. Це цілком збігалося з розпорядженнями Гітлера, який говорив, що на початку окупації нацисти не повинні виказувати свої справжні наміри, а всіма способами підкреслювати свою визвольну місію.
Метою війни для Гітлера і його васалів було, зокрема, розчленовування СРСР і поневолення слов'янських народів. Тому у випадку перемоги Німеччини Православній Церкві загрожувало жорстоке гоніння. Але фашистські ідеологи прикривали свою розбійницьку війну ім'ям Бога, називали її хрестовим походом, а на солдатських пряжках штампували напис: «Got mit uns» («З нами Бог»). У пропагандистських цілях окупаційна влада виконувала підступні вказівки свого фюрера: «Ми повинні уникати, щоб одна церква задовольняла релігійні потреби великих районів, і кожне село повинне бути перетворене в незалежну секту, що шанувала б Бога по-своєму. Якщо деякі села в результаті захочуть практикувати чорну магію, як це роблять негри або індіанці, ми не повинні нічого робити, щоб перешкодити їм. Коротко кажучи, наша політика на широких просторах повинна полягати в заохоченні будь-якої і кожної форми роз'єднання і розколу».
Треба сказати, що із самого початку окупації розроблені нацистами заходи щодо релігії мали успіх: значна частина духовенства і мирян повірила пропаганді. Прихід німців розглядався деякими як порятунок віри і Церкви. Зрозуміло, що причиною таких настроїв були злочини сталінського режиму в 30-х роках, унаслідок яких до 1939 року на території власне Росії залишилося менш, ніж 100 храмів (в Україні, зокрема, збереглося лише 3% дореволюційних парафій; у всій Київській єпархії на 1940 рік залишилося всього 2 парафії). Звичайно, загарбники і не збиралися давати Православній Церкві повної релігійної свободи. За діяльністю Церкви був встановлений тотальний контроль. Вже в грудні 1941 року імперська канцелярія видала спеціальну інструкцію зі зверненням до українського населення: вона передбачала заборону прочанства, створення релігійних центрів на місцях українських святинь, заборону створення духовних навчальних закладів. Ще одним проявом окупаційної політики стала всіляка підтримка і заохочення розколу в Православ'ї. Своїм втручанням у міжцерковні відносини німецька влада загострювала і без того непросту ситуацію в українському Православ'ї, що склалася до початку 1942 року. На той час виникли і були документально оформлені дві конкуруючі Церкви:
1. Автономна, котра засновувала своє канонічне положення на рішенні Всеросійського Помісного Собору 1917-1918 р. про створення Української автономної Церкви в рамках РПЦ; предстоятель — митрополит Олексій (Громадський), у її склад входило не менш 55% населення України.
2. Автокефальна, що принципово розірвала будь-який зв'язок з Московською патріархією і прийняла в сущому сані священиків-„липківців” — так званих самосвятів, яких жодна Православна Церква не могла вважати законно висвяченими священнослужителями; глава її — митрополит Полікарп (Сікорський). Прихильниками її було не більше 40% населення.
Однак відродження Православ'я відбувалося зовсім не так, як планували фашисти. Бурхливий розвиток церковного життя на окупованій території України почався стихійно і відразу прийняв масовий характер. Незважаючи на явну шкоду для відновлення Православ'я в Україні протистояння канонічної і неканонічної Церков, релігійне піднесення серед населення було таким великим, що тоді вдалося відновити маже 40% дореволюційної кількості храмів. Фактично на всій окупованій території була відновлена канонічна Православна Церква. Не тільки релігійність українців, але і Церква як організація виявилася набагато сильнішою і живучою, ніж думала німецька влада.
Вплив автокефалістів і автономістів розподілявся нерівномірно в різних частинах України, але переважна більшість православних в Україні залишилася в лоні Автономної Церкви. На Волині, де знаходилися обидва церковні центри, в Автономній Церкві була безсумнівна перевага в районах, розташованих ближче до Почаївської лаври. Опорою автокефалістів були північно-західні райони. На Лівобережній Україні всюди, за винятком Харківської єпархії, переважали прихильники Автономної Церкви. Велику частину парафій Харківської єпархії утримував у своїх руках лжемитрополит Феофіл (Булдовський).
Слід зауважити, що ставлення Московської Патріархії до Автономної Церкви було співчутливим. Так, у офіційному некролозі архієпископа Веніаміна (Новицького) (+1976) — мого духівника в студентські роки, — який у минулому належав до неї, визнавалося, що, опинившись у надзвичайно скрутному становищі, Українська Автономна Церква була єдиною легальною організацією, навколо якої могли згуртуватися народні сили й у якій вони знаходили підтримку в часи найбільших іспитів.
Мій радник Савицький Андрій Миколайович, який був помічником приснопам'ятного протопресвітера Гавриїла Костельника (+1948 р.), керівника ініціативної групи у справі возз'єднання греко-католиків Галичини з Православною Церквою, згадує: «Священики Автономної Церкви в поліських районах Волині активно допомагали партизанам. Те ж саме пошепки говорили про священиків з Кременеччини: о. Стефан Галюк (с. Білокриниця), о. Микола Лилякевич (с. Горинка), о. Олександр Кінах (с. Лідихів), брати священики Микола і Віктор Чирські. А протоієрей Серафім Казновецький, переїхавши в серпні 1944 р. з м. Корця Ровенської області до Львова за призначенням Екзарха України, у свято-Георгіївській церкві — тоді єдиній православній церкві в цьому місті — організував потужний патріотичний осередок. Почаївська Лавра в травні 1944 р. перевела у фонд оборони 100 тисяч карбованців, усіляко матеріально підтримувала польовий госпіталь, що знаходився в архієрейському будинку».
Парафіянка Свято-Георгіївської церкви в місті Львові, ветеран Великої Вітчизняної війни, капітан медичної служби у відставці Трапезнікова Галина Сергіївна (їй уже 91 рік) згадує: «Насельниці Домбоцького монастиря біля Мукачева, ризикуючи життям, зробили справжній подвиг: відступаючі фашистські частини залишили в лісі дітей, вивезених з різних місць Радянського Союзу. Діти були приречені на голодну смерть. Але черниці і священик Іоанн Карбованець, усвідомлюючи небезпеку, що загрожувала їм, одностайно вирішили врятувати дітей або загинути разом з ними. Вони виконали християнський обов’язок, і 180 дітей були врятовані».
Багато православних канонічних священиків гинули з вини як окупантів, так і червоних партизанів, але справжній терор проти них розв'язали саме українські націоналісти в інтересах автокефального угруповання. Бандерівці розгорнули масову кампанію терору проти проросійськи налаштованих священнослужителів. 8 травня 1943 р. українські націоналісти вбили митрополита Олексія (Громадського). Потім вони захопили і повісили в лісі єпископа Володимир-Волинського Мануїла (Тарновського), який у 1942 р. перейшов з Автокефальної Церкви в Автономну. Історик Ф. Гейер наводить імена 27 священиків, вбитих бандерівцями лише на Волині протягом літа 1943 р. У деяких випадках убивали і членів їхніх родин.
Усе це привело до того, що з 1943 року у німецьких офіційних документах уже ясно звучав сумнів у правильності ряду аспектів обраного курсу церковної політики. Сподівання на підтримку „нового порядку” з боку гноблених у СРСР релігійних організацій були одним зі споконвічних стереотипів ідеології окупації. Тому ідеологи рейха неодноразово висловлювали подив з того, що в патріотичному русі в Радянському Союзі значне місце посіла Православна Церква. У бюлетені Поліції безпеки «Повідомлення з окупованих східних областей» (7 травня 1943 р.) зазначалося: «Радянська пропаганда зуміла спритно використовувати релігійні почуття населення у своїх цілях. Церкви і маси все більше отримують заохочення. Як стало відомо з Москви, наплив жителів у церкви у великодні дні був значним. Цей факт пропагандистськи досить сильно використовується і знаходить поширення насамперед у союзників».
Храми, що відкрилися, перетворилися в центри національної самосвідомості і прояву патріотичних почуттів. Навколо них згуртувалася значна частина населення. Усього за три роки окупації в умовах голоду, розрухи, відсутності матеріальних можливостей було відновлено понад 40% від дореволюційної кількості церков. Існують різні цифри щодо відкритих на окупованій території СРСР православних храмів. Сучасні історики, як правило, говорять про 7547, посилаючись на звіт Ради у справах РПЦ про стан Церкви на 1 січня 1948 р. Однак треба врахувати, що на той час, у зв'язку з браком духовенства, будинків, вилученням у релігійних громад зайнятих ними громадських будівель, було вже закрито не менш 850 храмів у РСФСР, 600 — в Україні, 300 — у Білорусії і 100 — у Східній Молдавії (Наддністрянщина). В іншому звіті Ради у справах РПЦ зазначалося, що на 1 січня 1947 р. у Росії залишилося діючими лише 1300 церков, відкритих у період окупації. Таким чином, загальна кількість дорівнювала, як мінімум, 9400. Ця цифра приблизно відповідає відомостям, що зустрічалися в радянській літературі, про 10 тис. храмів. Крім того, було відтворено близько 40 монастирів (36 — в Україні).
У цілому „релігійне відродження" в Україні мало патріотичний характер і проходило так само бурхливо, як і в західних областях Росії. Усього за роки окупації в Україні було відкрито не менш 5400 православних храмів. У звітах Ради у справах РПЦ зазначалося, що на 1 липня 1945 р. в Україні було 6072 діючих церков, причому відзначалося, що 587 будівель вже вилучили у парафіяльних громад місцеві влади, тому що вони до війни використовувалися як громадські установи (у це число не входять церкви, зняті з реєстрації через відсутність священнослужителів). Від цифри, що вийшла, треба відняти приблизно 1300 храмів у західних областях України — залишається 5400. Підрахунки у окремих областях також підтверджують ці відомості. Документально відомо (хоча ці зведення неповні), що в період окупації було відкрито: у Вінницькій області 822 церков, Київській — 798, Одеській — 500, Дніпропетровській — 418, Ровенській — 442, Чернігівській — 410, Полтавській — 359, Житомирській — 346, Сталінській (Донецькій) — 222, Харківській — 155, Миколаївській і Кіровоградській -— 420, і не менш 500 храмів у Запорізькій, Херсонській і Ворошиловградській.
Аналіз релігійної ситуації на окупованій німецько-фашистськими військами території України свідчить, що партизанський рух тут був би набагато потужнішим, якби радянський більшовицький режим хоча б наприкінці 30-х років опам'ятався і відмовився від насильницької атеїзації, боротьби з Церквою, переслідування і знищення духовенства, чернецтва й активних мирян, руйнування храмів і інших святинь. Справедливо було б, якби відповідальність і покарання за зрадництво і перехід на сторону ворога, співробітництво з окупаційною владою (власівці, поліцаї, німецькі шпигуни, шкідники, послідовники антирадянського есхатологізму) повинні були б разом з винуватцями розділити і ті, хто спровокував частину законослухняних громадян на тяжкий гріх колабораціонізму: як представники богоборчої влади, так і більшовицький режим у цілому.
Схожа історія сьогодні повторюється в Іраку, там я був двічі: у 1998 році й у січні 2005 року. Відомо, що під час правління Саддама Хусейна шиїтів, на відміну від сунітів, гнобили. Тому американці, готуючись до війни з Іраком, зробили ставку на шиїтів, і у своїх надіях, що шиїти будуть їх підтримувати, не помилилися. Але як неприродно і навіть дико виглядає, коли всупереч вченню і духу ісламу, висловлюючись мусульманською термінологією, правовірні стають союзниками невірних у їхній боротьбі з одновірцями!
Напевно, ніхто не стане заперечувати, що раніше під час війни (у 1812 році чи у 1914-1917 рр.) під час окупації відсоток зрадників і співчуваючих ворогам Батьківщини в нашій державі був набагато нижчим. Навіть у мусульманському середовищі! От вам і ілюстрація наслідків протилежного відношення до релігійних почуттів співгромадян...
2. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату "Україна" в 1941-1942 pp.Невід'ємною складовою німецько-фашистських планів нападу на Радянський Союз було активне використання релігійного чинника. Ці розрахунки були далеко небезпідставними, оскільки спиралися як на Ґрунтовну поінформованість німців про ставлення радянського керівництва до релігії і церкви та реальний стан справ у цій сфері духовного життя в СРСР, так і на їх багатий досвід у самій Німеччині й у інших окупованих країнах Європи.
Наукове дослідження названої теми було розпочато в 60-70-х роках XX ст. у працях українських дослідників в діаспорі (США, Канаді), які під час Другої світової війни знаходилися в Україні й були очевидцями подій. Здебільшого це церковні, історики А.Дублянський, І.Власовський, С.Савчук та Ю Мулик-Луцик. Крім особистого викладу баченого і пережитого, їхню увагу привернула проблема церковної канонічності розколених частин Православної церкви в Україні.
Значний внесок у дослідження даної проблеми зробили українські історики, зокрема Ю. Волошин, В.Гордієнко, О.Лисенко, В.Пащенко. їх праці ґрунтуються на матеріалах українських архівів.
Політика творців "нового порядку" щодо церковно-релігійного життя на окупованих землях мала свої особливості і водночас була чітко зорієнтована на виконання наступних основних завдань: підтримка розвитку релігійного руху як ворожого більшовизму встановлені ефективного контролю за діяльністю релігійних організацій усіх конфесій; сприяння дробленню релігійного руху на окремі течії; зовнішнє і внутрішнє руйнування традиційних стабільних церковних структур з метою запобігання можливій консолідації їх лідерів для боротьби проти Німеччини; заборона створення єдиних церков; максимальне використання релігійних організацій для сприяння німецькій адміністрації та наступна примусова зміна характеру релігійних вірувань населення на нехристиянські.
Серед важливих питань конфесійної політики окупантів на початку Великої Вітчизняної війни були всіляке сприяння антиросійським настроям в Україні, перешкоджання впливу Російської православної церкви на населення, викорінення російської мови з громадського та церковного вжитку. Особлива увага цим питанням приділялася на нараді у Гітлера 29 вересня 1941 p., де наголошувалося, що "Велика Україна у з'єднанні з Росією означає небезпеку". Саме тому давалися вказівки: "...Все російське, що на даний момент має місце, повинно поступово припинятись", а "у мішано заселених областях українці мусять бути поставлені над росіянами". На цій же нараді категорично стверджувалося, що "єдина сильна церква... не в інтересах Німеччини"
Упродовж осені 1941 р. у німецьких таємних директивах щодо України містилися вимоги: перешкоджати діяльності "поквапливих елементів із Західної України"; "заборонити в'їзд їхнім представникам з Генерального губернаторства"; "релігійні відправи на території, заселеній українцями, повинні проводитися лише українською мовою"; "зупиняти кожний вияв російського православ'я та його священиків, а також в'їзд до рейхскомісаріату "Україна" посланців будь-яких конфесій з інших країн".
Загарбницькими, імперськими цілями, а не якоюсь особливою прихильністю до українців та їхніх національних прагнень у церковно-релігійній сфері мотивувалися й вказівки німецької директиви від 20 листопада 1941 p.: "Дозволяється Українська автокефальна церква та інші конфесійні об'єднання. Церковні представники з інших держав мають бути виселені з підпорядкованих німецькій адміністрації територій".
Оскільки ідеї нацизму були принципово несумісні з християнством11' яке трактувалось як релігія лише слабких і принижених, єврейська за походженням і небезпечна, то в Німеччині приступили до створення нової неоязичницької за своєю суттю релігії - "германський рух за віру", що сакралізував фюрера: Гітлер оголошувався новим месією, який прийшов на землю, щоб врятувати світ від євреїв та інших неповноцінних рас. Яка релігія мала замінити населенню окупованих земель християнство, вирішено не було, але те, що в перспективі християнські церкви були приречені на знищення, не підлягало сумніву.
Це були плани, так би мовити, стратегічного характеру, а на початковому етапі окупації чи не на перше місце висувалися питання контролю за діяльністю релігійних організацій, ретельного вивчення настроїв духівництва та найактивніших парафіян, укорінювання агентури в церковних адміністративно-управлінських структурах і вербування агентів із середовища духівництва. Цим займався спеціальний церковний відділ системи Головного управління імперської безпеки. Його висококваліфіковані спеціалісти створили розгалужену агентурну мережу в релігійних організаціях, забезпечували просування потрібних людей на важливі ієрархічні посади, у громадські організації, церковне середовище.
Водночас слід зазначити, що саме із Західної України впродовж усіх неймовірно важких років німецької окупації постійно надходили імпульси, спрямовані на всебічний розвиток у східних областях України православного церковного життя, на протидію можливості остаточної втрати ним своєї самобутності.
Визначальною рисою православного церковного життя в Україні у період від літа 1941 до весни 1944 pp. було існування та гостре протистояння двох православних церков, адміністративні центри яких знаходилися на Волині - в Луцьку й у Кременці. Автономну православну церкву (АПЦ) очолював архієпископ (з грудня 1941 р. - митрополит) Олексій (Громадський). Після його трагічної загибелі 7 травня 1943 р. вона залишилася фактично без глави, оскільки на той час окупаційна влада примусово скасувала традиційну систему управління церквами. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) протягом усього часу її існування очолював архієпископ, а з травня 1942 р. - митрополит Полікарп (Сікорський).
Гостра конкуренція між двома українськими православними конфесіями, взаємні претензії та звинувачення негативно впливали на духовне життя України. Церковний розбрат полегшив німецькій владі цілеспрямоване, перманентне втручання в церковне життя, використання православного духівництва в своїх політичних цілях.
Це, без сумніву, не було ані випадковістю, ані виявом особистих амбіцій окремих церковних владик, а наслідком добре обміркованої й наперед визначеної політики окупантів, які зробили все можливе для того, щоб не допустити створення єдиної Української православної церкви.
Як свідчать матеріали архівів тієї доби та безпосередні учасники описуваних подій, німці не просто пасивно допустили церковний розбрат і створення на українських землях двох православних церков, а й певним чином посприяли цьому.
Драматизм ситуації в українському православ'ї періоду Другої світової війни полягав ще й у тому, що німці вміло скористалися сильним потягом національне свідомої української інтелігенції до організації церкви з виразними національними рисами. Він набув особливого поширення в тих місцевостях, де українізація православного парафіяльного життя здійснювалася й дала плідні результати за часів II Речі Посполитої. Сприятливий грунт для творення саме такої церкви був і там, де в недалекому минулому діяли громади УАПЦ. Керуючись вказівками рейхсміністра окупованих східних територій А.Розенберга про всіляке сприяння антиросійським настроям в Україні, німці спочатку уважно спостерігали за розвитком подій у релігійній сфері, не заважали розвитку прагнень православних українців створити церковну організацію, незалежну від Московської патріархії, а з часом (у листопаді 1941 р.) Міністерство окупованих східних територій дало дозвіл митрополитові Діонісію включити до своєї юрисдикції православне населення "з визволених українських земель" на підставі томосу вселенського патріарха 1924 p.
Перші кроки щодо влаштування православного церковного життя на українських землях, які увійшли до складу рейхскомісаріату, були зроблені митрополитом Діонісієм (Валединським) - главою собору єпископів Православної церкви в Генеральному губернаторстві. У середині липня 1941 р. він отримав листа від архієпископа поліського і пінського Олександра, в якому йшлося про реалії церковного православного життя на Волині та Поліссі. Оскільки отриманої інформації виявилося недостатньо для виважених рішень і відповідних дій, митрополит Діонісій скористався послугами Ю.Мулика-Луцика, який з приватною метою збирався їхати на Волинь. Він погодився не лише з'ясувати наміри архієпископа Олексія щодо можливості відновлення канонічного підпорядкування Варшаві, а передати йому листа від голови Українського допомогового комітету у Варшаві полковника І.Поготовка та дізнатися для нього про плани архієпископа Олексія щодо майбутнього влаштування церковного життя на Волині. Під час аудієнції Ю.Мулика-Луцика у владики Олексія, яка відбулася 3 серпня, він з'ясував, що останній не збирається повертатися під юрдсдикдію митрополита Діонісія. Свою принципову позицію щодо автокефалії Православної церкви в Польщі, неможливості тогочасної юрисдикційної підлеглості Варшаві православних громад України та мотивів підпорядкування Московській патріархії він виклав у листі до митрополита Діонісія, датованому 2 серпня 1941 р.
Митрополит Діонісій у листі від 11 серпня 1941 р. до архієпископів Олександра, Олексія й єпископа Полікарпа повідомляв, що він відновлює свою юрисдикцію над тією частиною церкви, яка виявилася тимчасово відірваною радянською окупацією. У цьому листі він дав вказівки щодо організації 4-х єпархій (Поліської, Кременецької, Луцької та Житомирської) і висвятив єпископа Полікарпа в сан архієпископа з титулом "луцький і ковельський".
Безпосередній початок організації Православної церкви на засадах канонічної підлеглості Московській патріархії було покладено таємним обласним собором єпископів Православної церкви, який відбувся 18 серпня 1941 р. у Почаївській лаврі. Собор у складі його голови архієпископа Олексія, членів собору архієпископа Симона (Івановського) та єпископів Пантелеймона (Рудика) і Веніаміна (Новицького) констатував, що, оскільки всі єпископи Західної України "дали свого часу підписку про підпорядкування Московській патріархії...", то "ні окремі єпископи, ні навіть собор єпископів області не можуть утворити автокефалії самочинно, а тому до вирішення цієї справи на помісному соборі Української православної церкви... ця церква повинна залишитися підпорядкованою Московській патріархії, але з правами автономії, яку свого часу надала їй церква російська".
Собор у Почаєві ухвалив наступне: "1) До помісного собору Православної церкви в Україні в складі ієрархії, духівництва і мирян уважати нашу церкву і її ієрархію в канонічній залежності від церкви російської. 2) Привернути нашій церкві права автономії й автономного управління. 3) Надати старійшому з паличних ієрархів Православної церкви на Україні, архієпископу Олексію стосовно до 34 Апост. прав права обласного митрополита. 4) Рахувати екзархат у Західній Україні прикоротившим своє існування, а екзархат митрополита Миколая, покинувшого свій екзархат і єпархію Волинську і священно-архімандритство в Почаївській лаврі на час великої небезпеки, утратившим свої уповноваження як по екзархату, так і по єпархії і Лаврі".
Можна погодитися з І.Власовським та сучасним істориком РПЦ, протоієреєм В.Ципіним, які наголошують, що обласний собор єпископів у Почаєві 18 серпня 1941 р. не мав ніяких прав скасовувати екзархат і позбавляти митрополита Миколая попереднього титулу - екзарха західних областей України і Білорусії.
Аргументованим також є висновок І.Власовського та солідарних з ним у цьому питанні дослідників українського православ'я В.Пащенка й О.Сагана про те, що цим рішенням "започаткувався конфлікт з Московською патріархією та вносився розкол у саме православ'я на українських землях". З цим рішенням собору в Почаєві погодилися всі ієрархи Православної церкви, які були на Волині, крім двох - архієпископів Полікарпа й Олександра.
Негативне ставлення до рішень собору єпископів у Почаєві висловив варшавський митрополит Діонісій. Доводячи неправомірність його ухвали про юрисдикційне підпорядкування Православної церкви в Україні Московській патріархії, він у листі до архієпископа Олексія від 23 жовтня 1941 р. послався на такі аргументи: по-перше, мови не може бути про підпорядкування Православної церкви в Україні церкві московській, оскільки "...під теперішню пору не існує правильної й на засадах канонічних організованої церкви російської"; по-друге, Православна церква в Україні завжди була церквою незалежною і "перебувала в канонічному зв'язку з великою церквою Царгородською і з святійшим вселенським царгородським патріархом. Це авторитетно стверджує святійший вселенський царгородський патріярх синодально-канонічним томосом про автокефалію нашої св. Православної церкви, з дня 13 листопада 1924 p."; по-третє, канонічне право забороняє поширювати терени своєї області за рахунок іншої, і "в цьому відношенні Московська патріархія з її містоблюстителем митрополитом Сергієм, підпорядковуючи собі терени нашої св. Автокефальної церкви, поступила всупереч приписів канонічних".
Слід зазначити, що відразу після встановлення німецької