Методика формування ігрової діяльності у молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва

План

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1 Ігрова діяльність як психолого-педагогічна проблема

1.2 Основні види дидактичних ігор в початковій школі

1.3 Специфіка використання дидактичних ігор образотворчого змісту

Розділ 2. Дослідницько-експериментальна робота

2.1 Організація і зміст експериментального дослідження

2.2 Результати експериментального дослідження

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Учіння, як і будь-яка інша діяльність, здійснюється під впливом певних стимулів, спонукань, які є рушійними силами навчально-пізнавальної активності учня. Такими спонукальними стимулами є потреби, інтереси, переконання, ідеали, ціннісні орієнтації, уявлення учня про себе, тощо. Вони утворюють мотивацію навчальної діяльності (або мотиваційну сферу) молодшого школяра.

Молодший шкільний вік – дуже короткий відрізок в житті дитини. Але він має вирішальне значення для розвитку особистості. Із зовсім безпорадної істоти дитина перетворюється у відносно самостійну, активну особистість. Розвиваються всі сторони психіки дитини, закладається фундамент для діагностики та корекції рівня розвитку, для подальшого шкільного навчання і виховання. Важливу роль у цьому відіграє гра, яка у дошкільному віці була провідною діяльністю, а в цей період все ще продовжує займати значне місце у житті дитини.

У різні періоди розвитку та становлення шкільництва дослідники висували неоднакові теорії і відстоювали відповідні їм погляди на гру. На основі проведених досліджень теоретично обґрунтовано, що рольова гра є соціальною за своїм походженням та змістом; досліджено умови виникнення цієї форми гри в онтогенезі, виділено основну одиницю гри і доведено, що гра виникає не спонтанно, а формується під впливом виховання.

У дослідженнях науковців розкрито внутрішню психологічну структуру гри, простежено динаміку її розвитку та розпаду. Виявлено, що основним мотивом гри є людина, її діяльність. Відповідно встановлено, що ігрова техніка – перенос значень з одного предмета на інший, скороченість і узагальненість ігрових дій є важливою умовою проникнення дитини в сферу соціальних відносин та доведено – реальні відносини дітей в процесі гри є практикою їх колективних дій. Як наслідок, обґрунтовано функції гри у психічному розвитку дітей молодшого шкільного віку.

У глибоку давнину дитячі ігри виникли як стихійне наслідування дій дорослих. В ігрових вправах і змаганнях підростаюче покоління готувалося до праці, полювання, війни, дотримання норм поведінки, тобто гра мала важливі соціальні функції. З розвитком людства, нагромадженням знань, засобів матеріальної і духовної культури, прискоренням темпів життя гра поступово втрачала свою навчальну функцію. Універсальний засіб народної педагогіки, вона починає вважатися «легковажним» заняттям, стає переважно привілеєм дітей із заможних класів, обслуговує лише дозвілля. У школі, з її традиційним бажанням уникати будь-якої стихійності, з поглядами на учня як на слухняного виконавця, досить тривалий час для гри не було місця.

Майбутні педагоги навчалися за схемою: у дитячому садку діти граються, а в школі – вчаться, щоб підготуватися до життя, а після школи — працюють. Різке розмежування видів діяльності за місцем перебування людини, на жаль, узаконило в свідомості педагогів однобічність поведінкової і пізнавальної сфер школяра.

Сучасна психологія визнає, що гра охоплює всі періоди життя людини. Це – важлива форма її життєдіяльності, а не вікова ознака. З грою людина не розлучається все життя, змінюються лише її мотиви, форми проведення, ступінь вияву почуттів та емоцій. Розробкою теорії дитячих ігор, з'ясуванням ролі, структури і значення гри для виховання і навчання дітей займалися психологи Ж.Піаже, Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, Д.Б.Ельконін та ін.

А.С.Макаренко вважав дитячі рольові ігри такими ж важливими для розвитку дитини, як для дорослого справжню працю. Однак, зазначав він, тільки та гра є педагогічно цінною, в якій дитина активно діє, мислить, будує, комбінує, моделює людські взаємини. За цих умов вона може виконувати в грі різні ролі — бути командиром, виконавцем, творцем, знаходити умови для виявлення своїх здібностей та життєвої активності.

У період становлення України як незалежної, економічно розвиненої держави проблема розвитку дитини набуває особливого значення. Глибокі знання, креативність, уміння спілкуватися, мобільність на сьогодні більш ніж важливі для кожного з нас. Розвинути задатки, які допоможуть дитині стати необхідною у суспільстві та самодостатньою, можна у процесі дидактичних ігор.

Суперечність між необхідністю приділяти дидактичній грі на уроках образотворчого мистецтва достатньо уваги з боку вчителів і майже повна їх відсутність на уроках образотворчого мистецтва у сучасній початковій школі і зумовлює актуальність проблеми і формулювання теми дипломної роботи.

Об’єкт дослідження – дидактичні ігри образотворчого змісту.

Предмет дослідження – методика використання дидактичних ігор на уроках образотворчого мистецтва у початковій школі.

Мета дослідження – обґрунтувати особливості методики використання дидактичних ігор на уроках образотворчого мистецтва у початкових класах.

Гіпотеза дослідження: результативність уроків образотворчого мистецтва значно підвищується за умов включення в образотворчу діяльність молодших школярів дидактичних ігор.

Завдання дослідження:

1) розкрити суть та педагогічне значення дидактичних ігор;

2) описати прийоми використання дидактичних ігор на уроках образотворчого мистецтва у початкових класах;

3) обґрунтувати методику використання дидактичних ігор у процесі образотворчої діяльності молодших школярів;

4) визначити вплив експериментальної методики на результативність образотворчої діяльності учнів.

Для розв’язання поставлених завдань і перевірки гіпотези використано адекватні авторському задуму методи дослідження: теоретичніаналіз, порівняння, синтез, систематизація, класифікація та узагальнення теоретичних даних, представлених у методичній літературі, вивчення та узагальнення передового педагогічного досвіду; емпіричні спостереження, бесіди, педагогічний експеримент, аналіз результатів експерименту.

Практична значущість дослідження полягає у розкритті системи роботи вчителя щодо оптимізації процесу формування навичок образотворчої діяльності молодших школярів засобами дидактичних ігор на уроках образотворчого мистецтва.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.


Розділ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1 Ігрова діяльність як психолого-педагогічна проблема

Проблема дитячої ігрової діяльності знайшла своє відображення в багатьох психолого-педагогічних теоріях (13; 39; 89) і дидактично-виховних системах (6; 14; 34; 41; 60 та ін.). Аналіз надбань педагогічної науки двох попередніх століть засвідчує, що чимало досліджень гри здійснювалися на матеріалі ігор дітей молодшого шкільного віку.

Великий внесок у вивчення теорії дитячої гри зробили такі вчені, як Л.С.Виготський (24), Л.С.Рубінштейн (78), Д.Б.Ельконін (89) та ін. Першим серйозним кроком у цій сфері можна вважати дослідження Л.С.Виготського. Інтерес його до ігрової діяльності виник в ході вивчення проблеми розвитку вищих психічних функцій. Він намагався зрозуміти: гра — це переважаючий тип діяльності чи провідний? «Можливо, гра — це тільки дзеркало процесів, які здійснюються в інших областях?» (24, 65). Вчений розглядав дитячу гру як дзеркало, в якому відображається доросле життя, до якого прагне дитина, і за допомогою якого дитина вивчає світ дорослих, а дорослий — світ дитини.

Л.С.Виготський вважав, що «у грі усі внутрішні процеси подані у зовнішньому вигляді» (24, 67). Дане твердження перегукується із висловом К.Д.Ушинського, який стверджував: «Ми добре б познайомились із душею дорослого, якби, могли заглянути у неї вільно, але в діяльності і словах дорослого нам доводиться тільки вгадувати його думку, і при цьому ми часто помиляємось, тоді як дитина у грі відкрито показує нам своє душевне життя» (85, 132).

Увага Л.С. Виготського також була зосереджена на визначенні мотиву гри. Він вважав, що гра виникає тоді, коли з'являється тенденція до негайної реалізації своїх бажань. Гра і є виконанням цих бажань, що часто не усвідомлюються самою дитиною. Вчені вважають, що основним мотивом гри дитини у дошкільному віці є бажання «робити як дорослий». Тому мотивом гри у молодшому шкільному віці може бути бажання знати як дорослий.

Одним з перших вчений звернув увагу на такий важливий компонент гри, як -"уявна ситуація", яка полягає в прийнятті дитиною на себе ролі дорослого. Головними особливостями даного процесу є те, що під час гри відбувається перенесення значень одного предмета на інший і дії, які відтворюються, характеризуються узагальненістю та скороченістю. Тому, за Л.С.Виготським, гра — це «уявна ситуація, яка створюється дорослим або самою дитиною, в якій реалізуються дитячі бажання, в якій внутрішні процеси дитини проявляються у зовнішньому вигляді і яка є джерелом розвитку дитини» (24, 73).

На думку С.Л.Рубінштейна, «гра – це осмислена діяльність, тобто сукупність осмислених дій, об'єднаних єдиним мотивом, під час яких виявляється певне ставлення особистості до навколишнього світу» (78, 213). При цьому мотив проявляється у таких процесах: вираження різноманітних переживань, які є важливими для дитини; здійснення дій, цілей, які важливі для індивіда за їх власним внутрішнім змістом.

Отже, можна сказати, що мотивом гри є здійснення необхідних для самої дитини, дій, цілей, через які проявляються важливі для дитини переживання. Іншими словами: дитина в ігровій ситуації відтворює світ дорослих, до якого прагне, який є для неї важливий, і в цій же ситуації вона проявляє свої почуття та переживання.

У грі, стверджує Л.С.Рубінштейн, присутній відхід від дійсності, але є і проникнення в неї. Тому у ній немає втечі від реальності в придуманий світ. Все, чим гра живе, і що вона містить у собі, все це береться з дійсності. Гра виходить за межі однієї ситуації, відволікається від одних сторін дійсності для того, щоб ще глибше виявити інше. Можливо, у цьому випадку гра і справді є «дзеркалом, відображення якого допомагає дитині дослідити довкілля» (78, 221).

Проаналізувала суть та структуру гри Г.О.Люблінська. Вона вважала, що остання характеризується такими особливостями:

1. Гра є формою активного відображення дитиною навколишнього життя людей. Чим більше можливостей для активної дії, тим цікавіша гра.

2. Характерною особливістю гри є спосіб, який дитина використовує у ній. Гра здійснюється комплексними діями, а не окремими рухами.

3. Гра, як і всяка інша людська діяльність, має суспільний характер, тому вона змінюється із зміною історичних умов життя людей. Ігри дітей змінюються, бо вони відображають життя, яке зазнає змін.

4. Гра є формою творчого відображення дитиною дійсності. Граючись, діти не прагнуть до точного і бездумного копіювання дійсності, а вносять у свої ігри багато власних вигадок, фантазії. У творчій грі дітей у найрізноманітніших поєднаннях переплітаються реальність і вигадка, прагнення до точного відтворення дійсності з найнесподіванішими порушеннями цієї реальності.

5. Гра — це оперування знаннями; засіб їх уточнення і збагачення, шлях виправлення, а отже, й розвитку пізнавальних, моральних і образотворчих здібностей і сил дитини (68, 236-237).

Більш глибокими, на наш погляд, є дослідження Д.Б.Ельконіна. Вчений довів, що саме рольова гра є соціальною за своїм походженням і за своїм змістом. Ним сформовано необхідні умови виникнення рольової гри (як правило, рольові ігри діти починають грати у 4-5 років), яка з'являється не спонтанно, а формується під впливом виховання — «гра в молодшому шкільному віці є особливо сензитивна до сфери людської діяльності і міжособистісних взаємин».

Основним мотивом гри є людина — її діяльність і ставлення дорослих один до одного, тому що гра є формою орієнтації в прагненнях і мотивах людської діяльності. Гра є важливою умовою проникнення дитини в сферу соціальних взаємин, їх своєрідного моделювання в ігровій діяльності. Д.Б.Ельконін вважає, що значення гри не обмежується тим, що у дитини виникають нові по-своєму змісту мотиви діяльності і пов'язані з ними завдання. Істотним є те, що «у грі виникає нова психологічна форма мотивів. Можна припустити, що саме в грі відбувається перехід від мотивів, які мають форму афективно забарвлених безпосередніх бажань, до мотивів, які мають форму узагальнених намірів, що стоять на межі свідомого».

Крім цього, на думку Д.Б.Ельконіна, «у грі відбувається суттєва перебудова поведінки дитини: вона стає довільною, тобто здійснюється відповідно до прикладу, взірця і контролюється шляхом співставлення з ним як еталоном» (89, 65).

Розглядаючи дослідження вчених, можна виділити головні ознаки гри, досліджені у вітчизняній психології і педагогіці:

1.Гра – явище двостороннє: з боку дитини гра – «дзеркало» дорослого життя, через яке вона може вивчати навколишній світ; з боку дорослого гра — це спосіб оптимального дослідження внутрішнього світу дитини будь-якого віку.

2.Основний мотив гри — це прагнення дитини реалізувати свої нові бажання, які майже усі спрямовані на те, щоб робити усе як дорослий.

3. Гра виникає не мимовільно, а під впливом соціального оточення, внаслідок чого у грі відображається усе соціальне, усе, що оточує дитину — діяльність дорослих, система їх взаємовідносин.

Гра є особливою діяльністю, що розцвітає в дитячі роки і супроводжує людину протягом усього його життя. Не дивно, що гра привертала і привертає до себе увагу дослідників, причому не тільки педагогів і психологів, але і філософів, соціологів, етнографів, мистецтвознавців, біологів (18). Природно, що представників наукових галузей у грі цікавлять «свої» аспекти, але усі вони сходяться в думці, що гра є невід'ємною частиною людської культури.

У сучасній теорії ігрової діяльності питання про природу гри є одним з головних. Й донині висловлюються погляди на гру як діяльність, обумовлену біологічними причинами (інстинкти, потяги). Для неї, отже, властивий соціальний характер. Неспроможність таких поглядів спростовують самі дитячі ігри, що відрізняються за своїм змістом не тільки в залежності від історичної епохи, але й у дітей, що живуть в один час, але в різних культурних, економічних, географічних умовах.

На думку вітчизняних учених, гра має соціальну основу. Дитячі ігри і минулого, і теперішнього життя переконливо свідчать, що вони пов'язані зі світом дорослих. Одним з перших, хто довів це на основі науково-психологічних даних, був К.Д.Ушинський. У праці «Людина як предмет виховання» він визначив гру як посильний для дитини спосіб увійти у всю складність світу дорослих. Дитячі ігри відбивають навколишнє соціальне середовище, що дає «...матеріал, набагато різноманітніший і більш дієвий від того, котрий пропонується іграшковою крамницею» (85, 249).

Образне відображення реального життя в іграх дітей залежить від їх вражень, що складається системи цінностей. К.Д. Ушинський писав: «В однієї дівчинки лялька куховарить, шиє, миє і гладить; в іншої величається на дивані, приймає гостей, поспішає в театр; у третьої б'є людей, заводить скарбничку, рахує гроші...» (85, 315).

Але довкілля дитини надзвичайно різноманітне, а в грі знаходять відображення лише окремі його сторони, а саме: сфера людської діяльності, праці, відносин між людьми. Як показують дослідження О.М Леонтьєва, Д.Б.Ельконіна, Р.І.Жуковської, розвиток гри у дитячому віці відбувається в напрямку від гри предметної, що відтворює дії дорослих, до гри рольової, що відтворює відносини між людьми, і далі до гри дидактичної, спрямованої на конкретний навчальний результат.

Гра соціальна і за способами її здійснення. Ігрова діяльність, як довели О.В.Запорожець, В.В.Давидов, Н.Я.Михайленко, не винаходиться дитиною, а задається їй дорослим, який навчає її гратися, знайомить із суспільно сформованими способами ігрових дій (як використовувати іграшку, предмети-замінники, інші засоби втілення образу; виконувати умовні дії, будувати сюжет, підкорятися правилам) (58, 373). Засвоюючи в спілкуванні з дорослими техніку різних ігор, дитина узагальнює ігрові способи і переносить їх на інші ситуації. Так гра стає формою власної творчості дитини, а це обумовлює її розвиваючий ефект.

У сучасній психолого-педагогічній теорії гра розглядається як провідний вид діяльності дитини-дошкільника і важливий вид діяльності молодшого школяра. Провідне положення гри визначається не кількістю часу, що присвячується ігровій діяльності, а тим, як вона задовольняє його основні потреби. У надрах гри зароджуються і розвиваються інші види діяльності, гра найбільшою мірою сприяє психічному розвитку. Розглянемо ці положення більш детально.

Всередині гри зароджуються і диференціюються (виділяються) інші види діяльності (праця, навчання). В міру розвитку гри дитина опановує компоненти, властиві будь-якій діяльності: учиться ставити мету, планувати, домагатися результату. Потім вона переносить ці уміння в інші види діяльності, насамперед у трудову.

У свій час А.С. Макаренко висловив думку про те, що гарна гра схожа на гарну роботу: їх споріднюють відповідальність за досягнення мети, зусилля думки, радість творчості, культура діяльності. Крім того, за словами педагога, гра готує дітей до тих нервово-психічних витрат, яких вимагає праця. Це значить, що в грі виробляється довільність поведінки. У силу необхідності виконувати правила діти стають більш організованими, вчаться оцінювати себе і свої можливості, здобувають вправність, спритність і багато чого іншого, що полегшує формування навичок трудової діяльності (6, 24).

У педагогічній теорії гри особлива увага приділяється вивченню гри як засобу навчання, тобто дидактичної гри. Базовим при цьому є положення про те, що «гра є середовищем, у якому формується особистість, збагачується її внутрішній зміст» (55, 544). Основне значення гри, пов'язаної з діяльністю уяви, полягає в тому, що «в дитини розвиваються потребу в перетворенні навколишньої дійсності, здатність до творення нового. Вона поєднує в сюжеті гри реальні і вигадані явища, наділяє новими властивостями і функціями знайомі предмети (крісло – космічна ракета, плюшевий ведмедик – відважний мандрівник)» (41, 72). Вибравши певну роль, дитина не просто приміряє до себе професію й особливості чужої особистості: вона входить у неї, уживається, проникає в її почуття і настрої, збагачуючи і поглиблюючи тим самим власну особистість.

У психологічних і педагогічних дослідженнях переконливо доведено, що під час гри відбувається різнобічний розвиток дитини (69). Таким чином, з одного боку, гра є самостійним видом діяльності дитини, з іншого боку, необхідний вплив дорослих, для того, щоб гра стала її першою «школою», засобом виховання і навчання. Зробити гру засобом виховання та розвитку, означає вплинути на її зміст, навчити дітей способам повноцінного спілкування.

Ідею про необхідність «просочити все життя» дитини грою» висловлював К.Д.Ушинський (85). Наукове обґрунтування гри як форми організації життя і діяльності дітей міститься в працях сучасної дослідниці І.О.Школьної (87). На її думку, вихователь повинен знаходитися в центрі дитячого життя, розуміти, що відбувається, вникати в інтереси дітей, які граються, уміло їх спрямовувати. Для того, щоб гра виконувала у педагогічному процесі організуючу функцію, вихователю потрібно добре уявляти собі, які завдання виховання і навчання можна з найбільшим ефектом у ній вирішувати. Доцільно ставити цілі, що відносяться до всієї групи (учити дітей об’єднуватися в знайомій їм рухливій грі), і цілі, що стосуються окремих дітей.

Однак, спрямовуючи гру у русло вирішення освітньо-виховних завдань, завжди варто пам'ятати, що вона є своєрідною самостійною діяльністю дитини. У грі «дитина має можливість виявляти самостійність у більшій мірі, чим у будь-якій іншій діяльності: вона сама вибирає сюжети гри, іграшки і предмети, партнерів. Саме в грі найбільш повно активізується громадське життя дітей» (43, 6). Гра дозволяє дітям уже в перші роки життя самостійно використовувати ті чи інші форми спілкування.

Однак результати досліджень психологів та педагогів переконливо свідчать, що «без допомоги дорослих шлях формування суспільної поведінки може бути довгим і хворобливим, особливо для дітей із проблемами розвитку (діти соромливі, агресивні, мало активні, з порушеннями мови тощо)» (39, 11). Впливаючи на поведінку дітей, їх взаємини один з одним, педагог повинен враховувати їх індивідуальні особливості, тенденції розвитку. Але у всіх дітей без винятку необхідно заохочувати бажання бути самостійними, формувати уміння, що реально забезпечать самостійність.

Освітньо-виховні можливості гри зростають, якщо вона органічно поєднана з яким-небудь іншим видом діяльності. Найбільш доцільно пов'язувати гру з працею, образотворчою і конструктивною діяльністю. Таким чином, педагог, організовуючи життя і діяльність дітей у формі гри, послідовно розвиває активність, формує навички самоорганізації в грі.

На початку ХХ ст. теорія ігрової діяльності значно збагатилася ідеями С.Русової щодо організації ігор різних видів: гри як засобу національного виховання, відродження народних традицій, індивідуалізації педагогічних впливів, діагностування соціальних уявлень дітей, їхнього морально-етичного розвитку, з’ясування запасу знань і вмінь при вступі дитини до школи. С.Русова у ставленні до гри як дидактичного методу вбачала прогресивні зміни в освіті: «За методами нової школи кожна наука в початковій школі повинна наближатися до гри, але не тому, що до неї (науки) треба ставитися недбало, а тому, що вона таким чином зможе захопити дітей, як захоплює їх гра...» (41, 72).

Теоретик Я.Чепіга ставився до гри як до національно-культурного явища і наголошував на необхідності її використання у виховній роботі школи в часи національного відродження, оскільки вона є прототипом активної колективної діяльності, в процесі якої формується особистість дитини. А.С.Макаренко також оцінював гру як один із засобів всебічного виховання дітей. Гру він вважав підготовкою до життя, перехідним ступенем до трудової діяльності. Досвід роботи з дітьми-правопорушниками переконав педагога в тому, що гра обов’язково повинна мати місце в дитячому колективі. А.Макаренко висловлювався за широке використання гри у вихованні школярів. На його думку, дитячий колектив без гри не буде повноцінним. Видатний педагог відводив значне місце колективним іграм у життєдіяльності дітей (69, 65).

Цікаві думки про дидактичні ігри та їх значення у навчанні підростаючого покоління висловив вчений В.Сорока-Росинський. Він зазначав, що, по-перше, ігри значно підвищують дитячу працездатність: в ігрових умовах дитина може зробити значно більшу кількість вправ, не стомлюючись, ніж тоді, коли виконує завдання як дорослий. По-друге, ігри виявляють і вдосконалюють властиву дітям спостережливість (84, 27). Це свідчить про те, що кожна з ролей – це відтворення справжньої, живої людини, зі своєю мовою, зі своєю манерою діяти, зі своїм характером. Ці особливості дитина наслідує, спостерігаючи за реальними людьми.

Широкий спектр питань педагогічного значення гри й необхідності організації ігрової діяльності молодших школярів висвітлює теорія і методика навчально-виховного процесу, побудованого на гуманістичних засадах. В.О.Сухомлинський підкреслював виховну доцільність організації позакласної ігрової діяльності в різновіковому дитячому колективі (81).

Ігрова діяльність як педагогічна проблема чітко окреслена в науковому доробку В.В.Зеньковського. Учений підкреслював, що в процесі ігрової діяльності створюються особливо сприятливі умови для засвоєння дітьми нових знань і вмінь, для формування в них таких важливих якостей людського розуму, як здатність виконувати дії в розумовому плані, символічно замінювати реальні об’єкти й оперувати подібною заміною з пізнавальною метою (39). Гра сприяє розвитку здібностей, що давали б дитині можливість надалі самостійно здобувати різноманітні знання і їх використовувати відповідно до вимог життя.

На розвиток теорії ігрової діяльності учнів молодшого шкільного віку значною мірою вплинула концепція Т.Усової (84). Вона привернула увагу до гри як до особливої форми функціонування відносно автономного від дорослих дитячого суспільства і стала поштовхом для дослідження виховного значення дитячого міжособистісного спілкування й педагогічних умов формування позитивних стосунків між дітьми у грі (Л.Артемова, К.Вольцис, Р.Іванкова, Т.Репіна, А.Рояк, І.Теплицька та ін.)

Необхідність використання гри в організації навчальної роботи з молодшими школярами розглядали й інші науковці, зокрема О.Савченко, Н.Бібік, О.Проскура, Я.Коломинський, А.Бондаренко, Є.Грединарова, В.Гелло, Н.Кудикіна та ін. Результати досліджень ігрової діяльності учнів початкової школи й емпіричні надбання шкільної практики стали основою для розробки теоретичних і методичних засад організації ігрової діяльності учнів молодшого шкільного віку в навчальному процесі.

Отже, гра – це системна, багатокомпонентна діяльність. Проведений аналіз структури ігрової діяльності дав змогу побудувати модель класичної форми ігрової діяльності – дидактична гра як форма навчальної діяльності молодших школярів.

1.2 Основні види дидактичних ігор в початковій школі

Дидактичні ігри, які використовуються в початковій школі, виконують різні функції: активізують інтерес та увагу дітей, розвивають пізнавальні здібності, кмітливість, уяву, закріплюють знання, вміння і навички, тренують сенсорні вміння, навички тощо. Правильно побудована цікава дидактична гра активізує процес мислення, формує почуттєву сферу, розвиває саморегуляцію, тренує вольові якості дитини.

Не варто оцінювати дидактичну гру лише з позицій навченості дитини. Її цінність передусім у тому, що вона виконує роль емоційної розрядки, запобігає втомі дітей, знижує гіподинамію. Якщо вчитель часто використовує цікаві дидактичні ігри, молодші школярі раптом роблять відкриття: «Мені подобається думати, дайте мені таке завдання, щоб я поламав голову», тобто зароджується інтерес до розумової праці (79).

Дитячі ігри – явище неоднорідне. У педагогіці робилися спроби вивчити й описати кожний з видів гри з урахуванням його функцій у розвитку дітей, дати класифікацію ігор. Це необхідно для поглибленого вивчення природи гри, особливостей кожного її виду, а також для того, щоб визначити, яким чином можна впливати на дитячі ігри, підсилюючи їх розвиваючий вплив, грамотно використовуючи у навчальному процесі.

У силу різноманіття дитячих ігор виявляється складним визначити вихідні підстави для їх класифікації. У кожній теорії гри пропонуються ті критерії, що відповідають даній концепції. Так, Ф.Фребель, будучи першим серед педагогів, хто висунув положення про гру як особливий засіб виховання, в основу своєї класифікації поклав принцип диференційованого впливу ігор на розвиток розуму (розумові ігри), зовнішніх органів чуття (сенсорні ігри), рухів (моторні ігри) (43, 5).

Характеристика видів ігор за їх педагогічним значенням є й у німецького психолога К. Гроса: ігри рухливі, розумові, сенсорні, на розвиток волі віднесені К. Гросом до «ігор звичайних функцій». Другу групу ігор, за його класифікацією, складають «ігри спеціальних функцій». Це ігри-вправи, спрямовані на удосконалення інстинктів (сімейні ігри, ігри в полювання, залицяння й ін.) (6, 12).

У вітчизняній педагогіці склалася класифікація дитячих ігор, що базується на ступені самостійності і творчості дітей у грі. Спочатку до класифікації дитячих ігор за таким принципом підійшов П.Ф.Лесгафт, який вважав, що дошкільний вік – період імітації нових вражень і їх усвідомлення за допомогою розумової праці. Прагнення дитини в перші 6-7 років життя до відображення й осмислення вражень про навколишнє життя задовольняється в іграх, що за змістом є імітаційні (наслідувальні), а за організацією – самостійні, без зайвої регламентації з боку дорослих. В шкільні роки, навпаки, діти охоче грають у спеціально створені ігри, у яких діяльність регламентується і за змістом, і за формою. Таким чином, П.Ф.Лесгафт розділив дитячі ігри на дві групи: імітаційні (наслідувальні) і рухливі (ігри з правилами) (57, 29).

В іграх з фіксованими правилами (рухливі, дидактичні) діти виявляють творчість, придумуючи нові варіанти, використовуючи новий ігровий матеріал, з'єднуючи кілька ігор в одну і т.п. Наприклад, з'явилася нова гра – «Зоологічне лото». Ведучий по черзі відкриває маленькі картки і показує їх граючим. Через кілька днів хтось з дітей говорить: «Так грати нецікаво: подивився на картинку і знайшов тварину у своїй картці. Нехай ведучий просто називає тварину, а не показує картку». Потім діти придумують ще один варіант: ведучий говорить, де живе тварина і з якої букви починається його назва. Таких ускладнень може бути багато, усі залежить від фантазії граючих. Але незмінної залишається спрямованість дитини на вирішення ігрової задачі в рамках прийнятих правил.

В останні роки проблема класифікації дитячих ігор знову стала привертати увагу вчених. В основі новоствореної класифікації лежить поняття про те, з чиєї ініціативи виникають ігри (дитини чи дорослого). Виділяють три класи ігор:

1) ігри, що виникають з ініціативи дитини (дітей), самостійні ігри (гра-експериментування); самостійні сюжетні ігри (сюжетно-відображу-вальні, сюжетно-рольові, режисерські, театралізовані);

2) ігри, що виникають з ініціативи дорослого, котрий впроваджує їх з освітньою, виховною, розвивальною цілями: ігри навчальні (дидактичні, сюжетно-дидактичні, рухливі); дозвіллєві гри (ігри-забави, гри-розваги, інтелектуальні, святково-карнавальні, театрально-постановочні);

3) ігри, що йдуть від історично сформованих традицій етносу (народні), що можуть виникати з ініціативи як дорослого, так і дітей, старших за віком: традиційні чи народні (історично вони лежать в основі багатьох ігор, що відносяться до навчальних і дозвіллєвих) (71, 17).

До творчих ігор відносяться ігри, у яких дитина виявляє свою вигадку, ініціативу, самостійність. Творчі прояви дітей в іграх різноманітні: від придумування сюжету та змісту гри, пошуку шляхів реалізації задуму до перевтілення в ролях, заданих літературним твором. У залежності від характеру творчості дітей, від ігрового матеріалу, використовуваного в іграх, творчі ігри поділяються на режисерської, сюжетно-рольової, театралізовані, ігри з будівельним матеріалом.

Проведений аналіз психологічної та педагогічної літератури показав, у традиційній педагогіці режисерські ігри не виділялися в особливий вид ігрової діяльності, а розглядалися в руслі сюжетно-рольових ігор. В останні роки складається тенденція відокремлення режисерських ігор в зв'язку з тим, що з'явилися дослідження, що характеризують їх як самостійний різновид сюжетно-рольових ігор (41, 73). Основна відмінність режисерських ігор полягає в тому, що це переважно індивідуальні ігри, у них дитина керує уявною ситуацією в цілому, діє одночасно за всіх учасників.

Молодший шкільний вік – період розвитку гри-фантазування. Вчені відзначають цінність гри як особливої творчої діяльності, у ході якої дитина творить новий сюжет в ідеальному плані (у вигляді уявлень). Гра найчастіше розвертається навколо якого-небудь вигаданого героя – іграшки, персонажа казки, мультфільму. Образи, створені уявою, одержують оформлення завдяки таким виразним засобам, як мовні характеристики, рухи, міміка, жести, експресивні прояви. Основа гри-фантазування – співтворчість педагога і дітей у придумуванні ігрових подій, послідовно зв'язаних між собою. Плідним є навчання дітей змінювати сюжет знайомої казки (твір з новою кінцівкою, включення персонажів з інших казок і ін.). Спрямувати фантазію дитини в нове русло можна за допомогою моделювання створення схем казкового сюжету, використання символічного зображення персонажів.

Ігри з правилами – особлива група ігор, спеціально створених народною чи науковою педагогікою для вирішення певних навчальних, виховних та розвивальних завдань. Є ігри з готовим змістом, з фіксованими правилами, які, в свою чергу, є неодмінним компонентом гри. Навчальна мета реалізується через ігрові дії дитини при виконанні якого-небудь завдання (знайти, сказати навпаки, упіймати м'яч і т.п.) (19, 138).

У дитячих іграх вільна ігрова діяльність виступає переважно як самоціль. У дидактичних іграх, створених педагогікою (в тому числі й народною), ігрова діяльність спеціально планується і пристосовується для навчальних цілей. Дидактичні ігри – різновид ігор за правилами. У світовій педагогіці відомі системи дидактичних ігор, які вперше розробили для дошкільного виховання Ф.Фребель і М.Монтессорі, а для початкового навчання – О. Декролі.

У залежності від характеру навчального завдання, ігри з правилами поділяються на дві великі групи – дидактичні і рухливі ігри, що, у свою чергу, класифікуються з урахуванням різних основ. Так, дидактичні ігри підрозділяються за змістом (математичні, природознавчі, мовні й ін.), за дидактичним матеріалом (ігри з предметами й іграшками, настільно-друковані, словесні) (80, 187).

Рухливі ігри класифікуються за ступенем рухливості (ігри малої, середньої та великої рухливості), за переважними рухами (ігри зі стрибками, з перебіжками й ін.), за предметами, що використовуються в грі (ігри з м'ячем, зі стрічками, з обручами й ін.).

Серед дидактичних і рухливих ігор бувають сюжетні ігри, у яких гравці виконують ролі («Кішки-мишки», «Магазин сувенірів»), і безсюжетні («Паличка-виручалочка», «Що змінилося?» і ін.) (79). В іграх з правилами дитина залучається до ігрового процесу через бажання виконувати ігрові дії, домагатися результату, вигравати. Але цей ігровий процес опосередкований певним завданням (не просто перекласти картинки, а розмістити їх попарно, підібрати за певною ознакою; не просто бігати, а тікати від лисиці). А це робить поведінку дитини довільною, підлеглою ігровим умовам у виді правил. Опанувати правила гри – означає опанувати свою поведінку. Саме той факт, що в іграх із правилами дитина учиться керувати своєю поведінкою, визначає їх соціальне значення.

А.Валлон у праці “Психічний розвиток дитини” виділяє стадії розвитку гри відповідно до розвитку дитини в онтогенезі:

1.Функціональні ігри виступають у вигляді простих рухів.

2.Ігри з уявними об’єктами – гра з ляльками, використання предметів-замінників.

3.Пізнавальні ігри – пов’язані з прагненням дитини сприймати та розуміти світ.

4.Творчі ігри – комбінація, перетворення різних предметів створення з них нових (13, 29-30).

Розвиток ігор, за А. Валлоном сигналізує про появу різних функцій: •сенсомоторних, які проявляються в іграх, що потребують спритності, точності, спритності, швидкості; •інтелектуальних, мнемічних, які проявляються в лічилках, правилах; •соціальних, які виражаються у протиставленні груп-ватаг.

К. Оталора виявила найбільш характерні для дітей різного віку ігри:

1.Гра-розвага – має на меті розвеселити учасників. Відсутній сюжет.

2.Гра-вправа – безсюжетна, пов’язана з повторенням фізичної дії.

3.Сюжетна гра – притаманна дітям дошкільного віку. Вона не відтворює соціальних відносин, у зачатковій формі поєднує в собі ігрові дії і умовну ситуацію, не досягає розгорнутої форми, тому, що дорослі не сприймають гри дітей, не ставляться до неї серйозно.

4.Процесуально-наслідувальна гра – відтворює діючі ситуації, які дитина спостерігає на даний момент, близька до сюжетної гри. Найчастіше зустрічається у маленьких дітей.

5.Традиційна гр

Подобные работы:

Актуально: