Біографія Івана Карпенка-Карого

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Біографія Івана Карпенка-Карого

Роботу виконав:

Микулин Юрій

ЛЬВІВ 2 0 0 9


Іван Карпенко-Карий (1845–1907)– псевдонім Івана Карповича Тобілевича – найвизначніша постать в українській дожовтневій драматургії. «Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя,– писав І. Франко про Карпенка-Карого,– се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література...»

Дитячі та юнацькі роки. Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці на Херсонщині, поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград) у сім'ї прикажчика поміщицького маєтку Карпа Тобілевича, який походив із збіднілих дворян. Мати майбутнього драматурга, Євдокія Садовська, була кріпачкою, викупленою на волю своїм чоловіком.

Підростаючи, вразливий хлопчик все більше відчував жорстокість кріпацького побуту, в якому насильство, знущання були звичайним явищем. Плач і стогін замучених панщиною кріпаків боляче вражали дитяче серце.

На характер і світовідчування майбутнього драматурга помітно впливала атмосфера родинної згоди, душевної теплоти і поетичності, яка, незважаючи на матеріальні нестатки, панувала в сім'ї Тобілевичів. Карпо Адамович і Євдокія Зінов'ївна були людьми щедрої, поетичної вдачі. В їхній родині особливо шанували Шевченкове слово і народну пісню, тому й люди горнулися до цієї сім'ї. В довгі осінні вечори до Тобілевичів сходились жінки і дівчата прясти. За роботою співали, розповідали цікаві бувальщини. От коли наслухався малий Іван усяких сумних оповідань про кріпацьке життя, цікавих казок та приказок. А скільки народних пісень у ті довгі вечори дійшли до серця юного слухача, пісень, що в них оживали картини народної недолі, оживали героїчні постаті Морозенка, Наливайка, Богуна, Палія — мужніх захисників народної волі! Разом з піснями в душу хлопчика входила велика любов до поневоленого народу, яку пізніше ні час, ні школа й канцелярія, ні важкі життєві випробування не змогли заглушити в його душі.

Від матері, яка дуже любила театр і знала напам'ять майже всю «Наталку Полтавку», малий Іван не раз чув захоплюючі розповіді про вистави мандрівних труп. Під впливом цих розповідей театр для хлопця став мрією, втіленням краси, правди, героїчного минулого рідного народу.

В дружній сім'ї Тобілевичів діти вчилися не тільки розуміти і цінити народне мистецтво, а й любити труд, шанувати людей праці. Не випадково ця сім'я дала українській культурі чотирьох видатних артистів, корифеїв українського театру: Івана, Миколу, Панаса і Марію Тобілевичів.

Коли Іванові було десять років, батьки посилають його вчитися до Бобринецького повітового училища. Вчився хлопець добре, багато читав, особливо захоплювався творами Пушкіна і Гоголя. Юний Тобілевич мріяв і про університетську освіту, прагнув стати лікарем або вчителем і віддати свої знання та енергію рідному народові. Але не судилося здійснитись цим пориванням. Сувора дійсність, матеріальні нестатки в сім'ї примусили чотирнадцятирічного хлопця шукати роботи і самостійно заробляти на шматок хліба. Спочатку він стає писарчуком у станового пристава, а згодом працює канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді.

Найбільшою відрадою у житті молодого канцеляриста була участь в аматорському драматичному гуртку, що утворився 1863 року в Бобринці. Одним із ентузіастів цього гуртка був Марко Кропивницький, відомий тоді бобринецькій публіці своєю першою п'єсою «Дай серцю волю, заведе в неволю». Велика любов до театру зблизила і здружила на все життя І. Тобілевича й М. Кропивницького. Бобринецькі аматори ставили «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Бедность не порок», «Доходное место» О. Островського, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького та інші п'єси.

У постановку п'єс самодіяльні актори вкладали багато праці, щирого людського почуття, тому вистави хвилювали і глядачів і аматорів, скрашували сіре існування провінційного міста, будили мрії молоді і закликали її до творчості на благо народу.

Театр став для юного Тобілевича першим захопленням, його духовним хлібом. Щоб подивитись виставу «Отелло» з участю видатного англійського трагіка — негра Айри Олдріджа, Іван Карпович йде пішки понад 50 кілометрів з Бобринця до Єлисаветграда, годинами вистоює під театром коло каси, а після вистави вночі знову пішки повертається до Бобринця, щоб встигнути на службу. Іван Тобілевич любив театр до нестями, всіма силами своєї душі, і ця любов була провідною зіркою на його нелегких життєвих дорогах.

Формування демократичного світогляду. У зв'язку з переводом повіту з Бобринця до Єлисаветграда туди в 1865 році переїжджає І. Тобілевич. Місто Єлисаветград у 70-х роках XIX століття, за словами В. І. Леніна, було одним з тих південних ринків, де збиралися тисячі спролетаризованих селян, що ставали дешевою робочою силою для поміщиків і куркулів. З розвитком капіталізму тут пожвавлюється політичне життя, все більше зростає невдоволення пригноблених.

Єлисаветград був другим після Одеси культурним центром цього краю. В різний час сюди на гастролі приїжджали відомі артисти О. Правдін, В. Самойлов. Виступали тут і прославлені діячі музики М. Мусоргський, А. Рубінштейн, Ф. Ліст.

Саме в цей напружений і складний період інтенсивно формуються суспільно-політичні погляди майбутнього драматурга. Свавілля чиновників, беззаконні суди, страшні кривди і грабунки, яких зазнавало безправне трудове селянство від багатіїв, обурювали Івана Карповича, викликали бажання протестувати проти всього, що принижує людину. Де ж та правда?

Шукаючи відповіді на болючі питання суспільного життя, Іван Тобілевич із захопленням читає твори Шевченка, Бєлінського, Герцена, Чернишевського, Добролюбова, які формували в нього демократичні погляди, готували його до служіння народові художнім словом.

Разом з Марком Кропивницьким, що теж переїхав до Єлисаветграда, І. Тобілевич стає душею аматорських драматичних гуртків міста, улюбленцем єлисаветградської публіки. Одночасно він бере активну участь у «Товаристві для поширення ремесел і грамотності», яке ставило перед собою благодійні, просвітні цілі. Члени цього товариства, що складалось переважно з прогресивно настроєної народницької інтелігенції міста, намагались запобігати страшним матеріальним злидням серед найбідніших верств населення та поширювати в їх середовищі освіту. Не раз аматори-гуртківці, на пропозицію Івана Карповича, виручені від вистав гроші жертвували на ремісничі школи, на дітей-сиріт та інші народні потреби.

Улюбленими ролями Івана Тобілевича, які виконував він у цей час з великим успіхом, були ролі Шевченкового Назара Стодолі і Жадова з п'єси Островського «Доходное место». Образ чиновника Жадова з його високими ідеалами честі і безкорисливості, з його внутрішнім протестом проти тупоумства, зажерливості і хабарництва чиновницького світу був дуже близький Івану Карповичу.

Помітну роль у духовному розвитку Івана Карповича зіграло його близьке знайомство з такими цікавими людьми і громадськими діячами, як учитель Херсонської гімназії, колишній учасник Кирило-Мефодіївського товариства Д. Пильчиков, лікар-народник О. Михалевич, композитор П. Ніщинський.

Виконуючи головні ролі Назара та Галі в п'єсі «Назар Стодоля», Іван Тобілевич і Надія Тарковська глибше пізнали одне одного і поєднали свої долі. Молоде подружжя оселилося в будинку, де жила вся велика і дружна сім'я Тобілевичів. За короткий час цей будинок став вогнищем культури. Тут щовечора відбувались або репетиції вистав, або літературні зібрання, на яких читали, декламували, грали і співали. Та не могло родинне щастя заступити перед Іваном Тобілевичем народного горя, яке на кожному кроці Давало про себе знати.

Шукаючи нових шляхів до правди, він стає членом політичного народовольського гуртка. Його члени займались перекладами на українську мову творів російських письменників-народників, збирали кошти на придбання заборонених видань, допомагали учасникам революційного руху. Іван Карпович не раз читав робітникам місцевого заводу заборонену в Росії літературу, зокрема твори Карла Маркса. Члени гуртка готували до друку на гектографі «Маніфест Комуністичної партії» Для більш ширшого розповсюдження. На своїх зборах, які часто проходили в домі Тобілевичів, гуртківці обговорювали важливі питання політичного, економічного і культурного життя країни. На одному з таких зібрань у 1888 році Тобілевич прочитав свої перші літературні твори: нарис «Новобранець» та драму «Чабан», які викривали пореформені порядки в Росії. Із захопленням слухаючи ці Твори, Друзі Івана Карповича раділи народженню нового художнього таланту.

Вісімнадцять років важкої праці в Єлисаветграді, кипуча громадська діяльність на користь народу, глибоке вивчення життя, передова російська та українська література — це ті університети, що сформували глибокий демократичний світогляд Карпенка-Карого, підготували його до творчої праці драматурга і артиста. На єлисаветградськйй період припадають і важкі випробування в особистому житті, якими стали для молодого письменника, Івана Карповича, смерть дочки Галі, матері і дружини.

«Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене». Поліцейські Чиновники давно запідозрювали в особі Івана Тобілевича ворога поміщицького самодержавного ладу. Вони старанно збирали матеріали і писали доноси про його політичну неблагонадійність. У результаті цього у вересні 1883 року міністр внутрішніх справ наказує звільнити І. Тобілевича з посади канцеляриста і розпочати слідство у справі обвинувачення його в політичній неблагонадійності.

Не пройшло й місяця, як Іван Карпович, скинувши чиновницький мундир, під псевдонімом Карпенко-Карий вступає в театральну трупу Михайла Старицького, яка тоді гастролювала в Єлисаветграді. Іван Франко пізніше писав, що в 1883 році царський уряд втратив поліцейського чиновника, а Україна знайшла драматурга Карпенка-Карого.

На професіональну сцену Тобілевич вступає з великим життєвим досвідом. Його акторська популярність зростала з кожним днем. Та недовготривалою була радість артиста Карпенка-Карого. Влітку 1884 року під час гастролей трупи Старицького у Ростові-на-Дону Івана Карповича заарештували, і під час арешту йому вручили розпорядження начальника жандармського управління, в якому повідомлялося про встановлення над Тобілевичем гласного нагляду поліції терміном на три роки з позбавленням його на цей час права жити на Україні та у великих містах Росії. Місцем свого заслання Карпенко-Карий обирає тодішній адміністративний центр Донського козацтва, невелике російське місто Новочеркаськ.

Безрадісне було життя засланця. Безконечні допити, обшуки лягали на плечі письменника великим тягарем. І якби не робочий люд, що допоміг йому у важкі хвилини життя, то не зміг би Карпенко-Карий довго прожити в таких умовах. Робітники навчили його ковальського і палітурного ремесла. Останнім Іван Карпович заробляв собі на шматок хліба. На воротах перед убогою підвальною квартирою, що скидалась більше на могилу, ніж на людське житло, з'явилася вивіска: «Перепле'тчик Йван Тобілевич, работа исполняется чисто и аккуратно».

Становище Карпенка-Карого полегшало з приїздом артистки Софії Дітковської, яка прибула в Новочеркаськ і стала його дружиною. Вона ділила з чоловіком важку долю політичного засланця. Софія знала багато українських народних пісень, що стали для драматурга найдорожчим скарбом. Під впливом народних пісень, які співала Софія Віталіївна, до Івана Карповича приходило натхнення, бажання творити. Так, у Новочеркаську були написані п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». З їх появою ім'я Карпенка-Карого стало популярним по всій Україні.

Пам'ятним на все життя днем для драматурга було 15 липня 1886 року. В цей день без відома поліції з Новочеркаська до Ростова приїхав Іван Карпович, щоб подивитися прем'єру своєї «Наймички» у постановці трупи Старицького. Роль наймички Харнтпни в цьому спектаклі блискуче виконувала Марія Заньковецька. Весь зал, затамувавши подих, слухав і плакав над гіркою долею героїні. Плакав від зворушення й радості і автор драми, забившись у темний куточок театру.

Після заслання в Новочеркаську Тобілевичу додають ще два роки гласного нагляду поліції, дозволивши відбувати цей строк на його хуторі Надія, що неподалік від Єлисаветграда.

Тут Карпенко-Карий займається хліборобством, постійно спілкується з селянами, придивляється до змін, що відбуваються на селі. Хутір Надія і сьогодні вражає відвідувачів своєю красою, своїми тінистими дубами-велетнями, посадженими добрими руками Івана Карповича, його братів і близьких друзів. У цій «тихій пристані» були написані п'єси «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

В кінці 1888 року з Карпенка-Карого було знято гласний нагляд поліції, а встановлено негласний заборонено жити в столиці та Петербурзькій губернії. І. Тобілевич зразу ж вступає до театральної трупи Миколи Садовського і весь поринає в артистичну та літературну діяльність, намагаючись якомога більше зробити для справи відродження українського театру.

Значною подією в житті драматурга було перше видання його творів, що вийшли окремою книжкою в Херсоні 1886 року. П'ятитомне зібрання драм і комедій Карпенка-Карого, видане за життя письменника (1897—1905), стало помітним явищем в історії української літератури.

У мистецькій діяльності Карпенка-Карого на першому плані завжди стояли загальнонародні інтереси. Знаменною подією в житті письменника був його виїзд на гастролі в Москву 1901 року. Передова громадськість столиці палко вітала артиста і драматурга Тобілевича. У Москві Карпенку-Карому випала честь відвідати на квартирі і вітати від імені українських акторів великого письменника землі російської Льва Толстого. Ці відвідини так вплинули на драматурга, що кілька днів пізніше він послав Л. Толстому всі свої п'єси з написом: «Любому серцеві моєму Л. М. Толстому».

За роки своєї акторської діяльності Карпенко-Карий створив цілу галерею глибоко реалістичних сценічних образів, серед яких насамперед треба згадати возного («Наталка Полтавка»), Калитку («Сто тисяч»), Цокуля («Наймичка»), Мартина Борулю («Мартин Боруля»), Пузиря («Хазяїн»), Назара («Назар Стодоля»), Потоцького і Шмигельського («Сава Чалий»), Жадова («Доходное место»).

За участю та режисурою І. Тобілевича ставились «Горе от ума» Грибоєдова, «Ревизор» Гоголя, п'єси Островського, Мольєра, Шіллера та інших драматургів. Провідною акторською рисою Карпенка-Карого була здатність заглиблюватися в душу, в характер героя. «Персонажі, створені майстерною грою Івана Карповича, були неначе вирізьблені самою природою чітко і рельєфно»,— згадує дружина письменника Софія Тобілевич. Сценічні образи Карпенка-Карого — це результат не лише його великого таланту, а й довгої наполегливої праці над кожним образом, ґрунтовного вивчення життя та художньої творчості передових митців Росії. Висока вимогливість Карпенка-Карого до своєї сценічної і літературної творчості, його глибокий підхід до оцінки явищ мистецтва дали М. Старицькому право назвати Івана Карповича «найглибшим» і «найгрунтовнішим» з братів Тобілевичів, а Панасові Мирному сказати: «Ви, Іване Карповичу, з Вашою творчою душею та знанням людського життя, збагатили наш репертуар своїми коштовними творами: з давно пережитих віків і аж до сього часу виставилось у цих творах справжнє життя нашого народу і вражає і милує нас своїми проявами».

Помер видатний драматург 15 вересня 1907 року під час лікування в Берліні. Виконуючи заповіт письменника, його тіло перевезли на Україну і поховали на кладовищі поблизу хутора Надія.

У 1969 році на хуторі Надія було відкрито літературно-меморіальний музей письменника, в якому розміщено експонати, що відображають життя і діяльність Карпенка-Карого. При вході на територію заповідника увагу відвідувачів привертає напис: «Хто б не ступив на цю священну для української культури землю, нехай згадає, що тут Карпенко-Карий написав кращі свої п'єси. Скиньте шапку і вшануйте ім'я великого українського драматурга».


Використана література:

Борщевський В.М., Крижанівський С.А., Хропко П.П., „Українська література”, Київ.

Подобные работы:

Актуально: