Підсобні промисли та художні ремесла українців

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра Історії України

Самостійна робота:

Підсобні промисли та художні ремесла українців


Виконав

Студент групи 2-В


Вінниця. 2008


План

Вступ

1. Мисливство

2. Рибальство

3. Вироби з дерева

4. Вироби зі шкіри

5. Гончарні вироби

6. Вишивка

7. Ткацтво

8. Килимарство

9. Гутне скло

10. Художній метал

11. Ковальство

12. Вироби з каменю, кістки та рогу

13. Художня обробка шкіри

14. Плетіння з рослинних матеріалів

15. Вироби з бісеру та ювелірні прикраси

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Художні ремесла та промисли — це засноване на ручній праці товарне виготовлення речей, що задовольняють виробничі, побутові, культові та обрядові потреби суспільства. Промислам передували ремесла.

Ремесла на Україні мають багатовікову історію. Зародилися вони ще за умов натурального господарства як допоміжні домашні заняття. Промисли з'явилися на пізнішому етапі розвитку суспільно-економічних відносин — при товарному виробництві. Перші виробничі об'єднання — цехи — на українських землях з'явилися в XIV—XV ст. спочатку у Києві, Львові, Галичі, Чернігові, Кам'янець-Подільському, Луцьку тощо, у XVII —XVIII ст. виникають мануфактури як виробничі організації з більш високою продуктивністю праці. Проте мануфактура виявилася не здатною повністю витіснити або ж замінити цехову систему, тим паче народні промисли. Це, зокрема, тому, що вона ігнорувала, нівелювала творчу особистість. Промисловий розвиток XIX ст. також остаточно не усунув їх. Живучість багатьох художніх промислів зумовлена передусім традиціями, де вони виступають стійкою системою творення образів, естетичних уявлень, історично сформованих в певному середовищі. Це і матеріал, техніка його обробки і характер виготовлення предметів, а також принципи, прийоми втілення образу, в яких вирішальну роль відіграють художні особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнаменту, виражених живописними, пластичними або ж графічними засобами.

Проте традиції не треба розуміти як канон. Вони розвиваються разом зі суспільним життям. Привнесені у них новації проходять певний етап кристалізації, очищення аж до остаточної апробації даним середовищем.

Народні ремесла та художні промисли посідали чільне місце у виробничій діяльності та духовному житті українського народу, зрозуміло, з врахуванням його соціальної диференціації, локальних особливостей, їх розвиток та побутування завжди зумовлені багатьма факторами, зокрема, природно-географічними умовами певної території. Наприклад, наявність покладів відповідної глини зумовлювала розвиток гончарства, хороші природні умови для вирощування конопель та льону — ткацтва і т. д. На їх розвиток також впливали інтенсивність торговельних та етнокультурних зв'язків. Далеко не останнє місце в цьому посідали війни і релігія, а конкретніше — конфесійна приналежність населення. Несучи вивірені віками народні уявлення про добро і красу, вони навіть у тяжкі часи Історії українського народу, зокрема в умовах штучно створюваних процесів етносоціальної інтеграції, бездуховності допомагали українському народові вижити як етнічній спільності.

Життєдайними для народних художніх промислів стали процеси, пов'язані з національним відродженням, піднесенням самосвідомості народу, зростанням його духовності.

До розповсюджених на Україні художніх промислів відносяться вишивка, виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство — взагалі художня обробка дерева, гончарство, гутне скло, художнє ковальство, обробка металів і ювелірних виробів, розпис тканин, в'язання, мереживо, художня обробка шкіри, каменю, кістки та рогу, художнє плетіння, вироби з бісеру. Виникли вони не водночас, та й значення їх у системі промислів неоднакове.


1. Мисливство

Мисливство та рибальство ще з давніх-давен були допоміжними заняттями населення, а її деяких регіонах навіть й основним засобом для існування. Мисливство не тільки забезпечувало додатковими доходами, а й їжею (м'ясом), хутром.

На землях України до XVI ст. водилися ще такі звірі, як тури, зубри, дикі осли (кулани), а до XVIII ст.— лосі, олені, ведмеді, козулі, дикі свині, вовки, дикі коні, сайгаки. Дикі коні зникли на території південної України в середині XIX ст., а сайгаки — наприкінці Х!Х ст. Багатий був край на куниць, борсуків, бобрів, лебедів, гусей, качок, журавлів, куріпок, перепелів, глухарів, рябчиків і т. д.

З розвитком феодалізму обмежується полювання на бобрів, куниць, а вже з XVI ст., коли основні мисливські масиви стали власністю феодалів, селяни були позбавлені права полювати на багатьох диких звірів.

Чільне місце серед промислів козацтва посідало мисливство. На землях Запорізької Січі існували спеціальні мисливські групи, котрі полювали на диких коней, козуль, оленів, бобрів, видр, лисиць і т. д. Одержане від промислу хутро і шкіру використовували для виготовлення одягу козаків або продажу. Незважаючи на заборону, селяни, зокрема на Поліссі та в Карпатах, продовжували займатися мисливством у період, вільний від польових робіт.

З давніх часів основним способом мисливства було колективне полювання зі списом, який мав крем'яний чи костяний наконечник. Винайдення лука і стріл дало змогу полювати на відстані.

Для вилову звірів та птахів використовували самоловні народні пристрої. Найстаріші за походженням ями (западниці) глибиною 1,6—2 м, які копали на звірячих стежках. Зверху їх прикривали хмизом чи бур'яном, на дні часто вкопували один або кілька загострених доверху кілків. Ями призначалися для виловлення вовків, кабанів, оленів, козуль. На Поліссі використовували уду — металевий стержень 15—20 см з пружиною і трьома гаками на кінці, куди прикріплювали м'ясо. Уду підвішували, і коли вовк або лисиця хапали цю принаду, гаки застрявали в роті. В Карпатах для ловлі ведмедів та вовків використовували «слупу» — два стовпи, між якими клали кілька тяжких колод і принаду. Звір, намагаючись дістати принаду, зрушував сторожок і звалював на себе колоди.

Існували також спеціальні вовківні — виплетені з лози кругові лабіринти, куди вовк легко заходив, шукаючи принаду, а вибратися вже не міг. На Поліссі для виловлення лосів використовували слупу — відрізаний кусок круглого дерева з видовбаною в середині діркою у формі пляшки. Запхавши йогу в цю слупу, лось не міг її витягнути. На тхорів, куниць, горностаїв та інших дрібних звірів ставили «підколоду», яка за будовою нагадувала слупу. Звірів та птахів ловили такожза допомогою сітох, петель, що встановлювали на стежках та водопоях звірів. Петлі ставили на «одушення» та «підрив». У першому випадку звір сам затягував петлю, а в другому — затягував зігнуте та зачіплене за вершок молоде дерево, до якого прив'язували петлю. Намагаючись вирватися, звір витягав вершок з-під сука іншого дерева, а це дерево, до якого прив'язана петля, л свою чергу випрямлялось і піднімало звіра над землею.

Сітки були самоловними, тобто такі, в яких звірина сама запутувалась, і підривні, коли, потягнувши за шнур, мисливці накривали або стягували краї сітки, коли туди потрапляли звір чи птиця.

З кінця XVIІІ ст. використовували капкани («заліт») та різноманітні механічні пристосування. Наприкінці XVIII ст. з'являються спеціальні мисливські руїнниці з витим і висвердленим стволами, їло мали різні назви — крем'япки, кріс, шомполка, одностволка, двосгнолім, курківка, беікурківка. Шомполку з крем'яними запалами використовували сільські мисливці до початку XX ст.

Борсуків та лисиць могли також викурювати з їхніх нір або розкопувати. До вогнепальної зброї і різних механічних мисливських пристосувань було придумано чимало спеціальних знарядь — «вабиків», які поділяються на види: роги, ріжки, дудки, пищики та ін. Імітуючи голос звіра чи птаха, мисливець «вабиком» накликав на себе дичину. Найдавніший спосіб підваблювання полягав у вмінні імітувати звуки звірів і птахів голосом і свистом. До способів мисливства належать І різні форми маскування мисливця. В минулі часи з цією метою застосовували звірячі шкури, зелені гілки дерев, трави тощо.

Для мисливства використовували різні породи спеціально підготовлених собак. На сьогодні окремі види промислових звірів повністю знищені, а деякі на грані знищення. Держава вживає заходи щодо збереження та охорони тваринного світу. В цьому плані важливу роль відіграють природні заповідники.

2. Рибальство

В письмових джерелах XIV — XVI ст. рибна ловля, торгівля рибою с одним з вагомих занять населення України. Найбільшими центрами рибальства були Дніпро та нижні гирлові частини рік півдня України, Полісся. За літописними даними ХНІ ст., рибу вивозили з нижньої течії Дніпра, інших місць Північного Причорномор'я до Галицького князівства. З Полісся велику кількість риби транспортували в центральні райони Польщі. На Поділлі, Волині, в Галичині вже з XIV ст. почали створювати водойми — ставки для розведення риби. У XV—XVI ст. власники-шляхтичі вели активну внутрішню та експортну торгівлю рибою, у зв'язку з чим розвивалось і ставкове господарство. Рибу — свіжу або засолену — відправляли на продаж. Велике значення мало рибальство на землях Запорізької Січі. Щороку тут «кидали ляси», тобто розподіляли риболовецькі й мисливські угіддя між куренями. Риба як джерело харчування для війська посідала перше місце. Одночасно чимало риби запорожці продавали або вимінювали на необхідні речі.

В період феодалізму селяни за право займатися рибною ловлею віддавали феодалу частину вилову або платили грошові повинності, давали транспорт для доставки риби, коноплі та льон для виготовлення сіток. У Карпатах селянам забороняли ловити рибу в гірських ріках, які належали князям.

Для збереження рибних запасів застосовували заборону, засновану на звичаєвому праві. Так, заборонялось ловити рибу під час нересту або пори її нагулу. Цього суворо дотримувались запорізькі козаки.

Розвиток капіталізму вплинув на організацію риболовного промислу. З'явилися орендарі, які за домовлену ціну брали на відповідний термін водний басейн, ставки, озера і організовували ловлю риби та її продаж. Транспортували сушену рибу у спеціальних мажах, солену — в бочках, а на Поліссі живу рибу перевозили спеціальними суднами в Польщу.

Найдавнішим способом вилову риби було печерування (руками). Потім винайшли снасті, плетені з лози у вигляді кошелів, верш, а також крючки й блешні. Починаючи з неоліту, рибу ловили сітями. До тих же часів належить і використання ятеря. Ще тоді широкого застосування набули різні способи перегороджування вузьких річок, річкових рукавів і заток частоколом («заколи») і очеретом з утворенням вузьких проходів, в яких і виловлювали рибу вершами, ятерями, сітями, зокрема під час її весняного нересту або осіннього відпливу на глибокі місця.

На Україні відомі способи індивідуального і парного вилову риби гарпуновидними списами і остенями (осторогами), оснащеними 3 — 8 зубцями, тачковими самоловами, переметами, кормаками, бреднями («бродаками»), тканнцями («топтухами»), ковбешами («ковбенями»), хватками, самками, підсаками, передками (снасть для підводного лову) та ін. Всі ці способи, крім гарпунного, збереглись до наших днів.

Деякі з цих способів, наприклад, перегороджування річок частоколами, ловлення риби вночі остенями з підсвічуванням і без підсвічування під час нересту, саками, тачковими снастями, що мають примітивний хижацький характер, побутують ще на Поліссі. Характерним для цього регіону є широке розповсюдження ловлі риби неводами-бреднями. Гачкові снасті на Поліссі до недавнього часу не використовували.

До знарядь колективної ловлі належать волоки, косяки (великі сіті), мережі і неводи. Волоки — великі сіті, для закидання яких необхідно кілька чоловік. Неводи — спеціальні волоки, пристосовані переважно для підводної ловлі риби взимку. Існують спеціальні способи ловлі сомів, осетрових, язів, угрів, жерехів, в'юнів і т. д.

З рибною ловлею на ріках пов'язане виготовлення човнів, які в різних місцях України мають локальні назви.

3. Вироби з дерева

Обробка дерева — важливе і необхідне заняття населення, починаючи від будівництва житлових, господарських споруд і закінчуючи необхідними речами домашнього вжитку (бочки, миски, ложки і т. д.), виготовленням засобів транспорту: фір, саней, лодок, барж тощо. Сільські ремісники по обробці дерева користувались обмеженими засобами праці: сокирою, ножем, пилкою, яка ввійшла в побут у XVIII ст., та ін.

Процес обробки дерева поділяли на декілька стадій. Спочатку дерево зрубували сокирою (пізніше його підрізували пилкою), потім розколювали на плахи або дошки, тесали. Крім плах та дощок з круглого дерева робили кісткове дерево (обтесане з чотирьох сторін), тобто балки, крокви, які йшли на будівництво хат. Виникла професія теслів, котрі займались спорудженням житлових та промислових будівель.

З XVI ст. розпочинається масове будівництво тартаків, що працювали за допомогою води. Одночасно з тартаками основну масу дощок і балок виробляли ручними пилами.

У великих масштабах розгорнулось виробництво будівельних дерев'яних матеріалів у районах Українських Карпат та Полісся, які не тільки забезпечували внутрішній ринок, а йшли також на експорт. Характеризуючи лісову господарку періоду феодалізму, В. Лозинський писав: «Цілі ліси плили до Гданська з польського дерева. Будувались флоти: ганзенські, англійські, голландські. Решта йшла на ванчоси, клепки, фальби і найбільше — на попіл».

У XIX ст. чимало будівельних матеріалів направляли Дністром до Чорного моря.

У деревообробних промислах чільне місце посідало боднарство, тобто виробництво з клепок бочок, цебрів, хлібних діж, відер різних форм, бодень, скринь. Боднарство як самостійна галузь народного промислу було розвинуте на Прикарпатті у зв'язку з транспортуванням солі. Бочки виробляли декількох гатунків: скарбові, вендичні, ординаційні, з уторами. Найповніші дані про їх виробництво маємо з 1773 р.

На Прикарпатті та в Карпатах найбільше виробляли ґонти і драниці. Технікою цього виробництва володіло все чоловіче населення. Ремісник за день, наприклад, виробляв 5 кіп довгих або 6,6 копи коротких ґонтів. Ґонти та драниці продавали на внутрішньому ринку і направляли на експорт в Угорщину і до Гданжа. Так, на кінець XVIII ст. щорічно у Гданськ відправляли від 15 до 24 тис. кіп ґонтів. Дніпром до Одеси в 1840 р. відправили 3615 000 ґонтів і 344 000 дранок. Як небезпідставне стверджують деякі дослідники, у Карпатах щорічно виробляли мільярди ґонтів.

Карпатські та прикарпатські селяни, які впродовж століть займались обробкою лісоматеріалів, стали добрими теслями, їх досвід передавався із покоління в покоління. Так, на початку XX ст. у с. Старі Богородчани з 900 чол. 350 були теслями та ґонтарями.

Будівництво річкових суден — важливий народний промисел — розпочалося в ранньому середньовіччі та припинилось у другій половині XIX ст., коли воно перейшло в руки капіталістів. Судна будували на Дніпрі, Дністрі, Сяні, Бузі та інших річках і притоках. Уже в часи Київської Русі слов'яни мали цілком самобутні, досконалої конструкції човни. Про це свідчать літописи і «Руська Правда», де згадуються човни, насади, струги, кораблі та ін.

Запорізькі козаки плавали на човнах-чайках або, як їх Іде називали, байдаках. Основою чайки був видовбаний з верби або липи човен, обшитий дошками. Чайка досягала 60 футів довжини, 10—12 ширини і близько 12 глибини. До бортів прив'язували обводку з очерету чи рогози, яка захищала човен від потоплення. Найпростішою формою українського човна, яким користувались на невеликих ріках та озерах рибалки, був човен, видовбаний з одної суцільної колоди.

У XVI ст. для перевезення вантажів та людей на ріках України використовували різноманітні типи човнів — дубаси, шкути, комеги, півком'яги, галери. Через ріки перевозили людей та вантажі паромами.

Торгівля не могла обійтися без річкового транспорту, тому, починаючи з XVI ст., розпочинається масове будівництво різних типів суден. Однак для цього в свою чергу необхідні були спеціальні будівельні матеріали — борти, дранки, карпаки та кривулі. Борти — бруси довжиною 17—22 см, товщиною до 8 см — виготовляли з ялиці, сосен, смереки, різали ручними пилами з дерев, які мали діаметр щонайменше 65 см. Карпаки виготовляли з ялиці, сосни, смереки; вони мали внизу діаметр 13—30 см, довжину 3—4 м. З карпаків виготовляли основу судна, а з бортів — дно та борти.

Досить складна справа — заготовлення карпаків. Насамперед треба було знайти дерево без сучків та галуззя висотою 8—9 м. Робітник вилазив на верх дерева і свердлив його до середини. Переконавшись, що воно доброякісне, його викопували. В люстрації Старосільської солеварні у 1565—1566 рр. зазначено: адміністрація купує шкути у шляхти, за які платить по 15, 18, 20, а за деякі — 25 гривен. Шкути шляхта виробляла у власних лісах, а в підданих купували дешевше — по 13—14 гривень.

Найбільше суден у XVI—XVII ст. будували на ріках басейну Чорного моря. Але так само був поширений промисел на ріках басейну Вісли. Ось яке повідомлення про цей промисел на річці Сян 1775 р.: «Всі спекулянти, які живуть коло ріки Сян, в тому числі і ярославські міщани, живуть тільки з будівництва суден, за які отримують значні прибутки». Так, за неповними даними, тільки до Гданська у 1771 р. направлено 527 шкут, 101 комегу, 97 галер, 26 биків. Судна будували і на р. Віслі. Коли на початку XIX ст. виникла торгівля з півднем України, то в басейні р. Дністер щорічно будували близько 500 галер, значна кількість яких призначалась на продаж.

Дерево, крім суден, сплавляли плотами — тратвами, дара-бами. Щорічно до Гданська в середньому відправляли близько 277 плотів. Тільки в 1835 р. на південь України Дністром сплавлено 159 плотів та 6 паромів з деревом.

Важливу роль у середньовіччі відігравав попіл. Його використовували для вибілення полотна, оброблення шкіри, виробництва мила, фарб. Випалювання попелу набуло масового характеру в Карпатах та Прикарпатті. Щорічно вивозили у Гданськ 14000—23 000 бочок попелу. З нього виробляли поташ, для чого будували спеціальні виробничі приміщення. Про зростання виробництва поташу свідчать такі дані: якщо в 1772 р. до Гданська відправлено 21000 бочок поташу, то в 1795 р. — 140 000.

Селяни випалювали вугілля, спочатку у незначній кількості, необхідній для виплавлення болотної залізної руди в димарнях та для ковальських майстерень, а починаючи з другої половини XVIII ст.— масово. Сам процес випалювання не був простим і вимагав відповідних знань та досвіду. Якість вугілля залежала від породи дерева. Найкращим деревом був явір та граб, з яких випалювали більше вугілля, ніж з берези, вільхи, сосни та смереки. Випалюванням вугілля займались люди, котрі жили в селах, розташованих недалеко від залізних гут. Так, у 1846 р. тільки для залізних гут випалено 868 000 м3 вугілля.

Немаловажне значення мало виробництво смоли, яке було поширене там, де росла сосна. Смолу використовували при будівництві суден, а також шевці, римарі, боднарі. Також направляли на експорт. Про виробництво смоли досить образно писав Т. Т. Рутковський: «Величавий нічний вигляд цього вулкану вогню, бухаючи з печі, в яку перед тим вложили переважно до 465 дерев, а для його погашення приготовили 750 фір гною, частково торфу. І коли починають гасити вогонь, то червоний стовп його перемішується з чорною хмарою диму і є величавим, а коло нього 215 скачучих робітників в личаках кидають у вогонь гній». Важливим деревообробним промислом було стельмахування — виготовлення возів, полозів для саней і т. д. Тут віз та сани вважалися основним транспортним засобом і виготовлялись вони без жодної металевої деталі.

Для сільських стельмахів існувала феодальна «возова» повинність — кожних чотири сільських ремісники давали на рік одну підводу панові. Для виготовлення воза стельмахи підбирали спеціальні породи дерев, які за формою підходили для виробництва окремих частин воза чи саней.

Найскладніший технологічний процес — виготовлення коліс, тобто їх вигинання. Для цього будували спеціальну споруду з дерев'яних балок, шпари між якими ущільнювали мохом та обмазували глиною, дах покривали дошками. Посередині вставляли три балки для вигинання коліс, внизу будували піч, над якою встановлювали довгий чан з подвійним дном та отвором для виходу пари. Від печі проводили димохід. Воду наливали ззовні дерев'яним жолобом. Матеріал, що мав вигинатись, закладали в парню через вікна, які потім старанно замазували. Через добу після того, як у парні розводили вогонь, можна було приступати до вигинання обводів до коліс. Існували і менші парні, які влаштовували в ямах.

У побуті тогочасного селянства переважали дерев'яний посуд, діжки, відра, миски, ложки і т. д., які виготовляли сільські ремісники. Невідомий автор у 1886 р. писав: «Колись не-раз приглядався, які ярмарки відбувались в містах на Покутті, на які привозили від 8 до 10 підвод різного дерев'яного посуду і за кілька годин все продавали. Перед 20 роками славились миски, виточені з явора, клена, ясеня».

Виробництвом дерев'яного посуду найбільше займались на Гуцульщині. Місцеве населення знало про ті недоступні гірські масиви, де росли великі явори, буки та кедри. Взимку двоє-троє гуцулів брали з собою мішок муки, сокири, долото і йшли будувати колибу. Один зрізував дерева та виготовляв відповідні деталі, другий їх обтесував, а третій — майстер — тут же робив примітивний токарний верстат, на якому виточував миски, мисочки і т. д. Коло Пістина та Печеніжина з ліщини виробляли крісла, столики, дивани, які вивозили на продаж. У селах були майстри, які виготовляли вулики.

4. Вироби зі шкіри

На Україні з овечої шкіри шили одяг, з шкіри волів, коней, свиней — чоботи та виробляли інші побутові й господарські печі. До XVIII ст. кушнірства, гарбарства як окремого промислу не існувало. І кушнірі, і шевці самі виправляли шкіру, з якої виробляли взуття, кожухи тощо. Найдавніший спосіб виправлення шкіри полягав у покритті її дерев'яною корою. Тільки в 1878 р. почали виправляти шкіру мінеральними солями.

В описі майна шевця у 1649 р. згадане таке начиння: цебер шевський для гарбування, троє корит, бочки та дубова кора. В одній посудині лежали у воді сирі шкіри для очищення від бруду та крові, в іншій — їх полоскали в квасній воді з висівом муки та ячмінного солоду. В спеціально вкопаних у землю дерев'яних кадках заливали розчином з дубової кори, добавляючи березову. Були ще й інші прилади до гарбування.

Овечі шкури просушували, потім відмочували у звичайній воді в ямах-копанках. Далі уламком коси зіскрібали міздрю і знову вимочували 9—12 днів у квасі. Після вимочування шкіру просушували, знизу намазували глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали («ключували») за допомогою дерев'яного «ключа», яким тягли по шкірі. Нарешті шкіру натирали крейдою і знову вичищали від міздрі за допомогою «скафи».

Після оброблення шкір кушніри, шевці та римарі приступали до виготовлення відповідних речей. На відміну від полотняного одягу, який шили майже всі жінки, кушнірством займались сільські ремісники. Були й мандрівні кушніри, які ходили по селах і шили кожухи.

Певна увага приділялась на Україні обробці рогів, з яких виробляли ручки, гребінці, ріжки для зберігання пороху мисливцями тощо.

5. Гончарні вироби

Гончарні (керамічні) вироби — ужитковий посуд, культові, декоративні речі, елементи архітектури, забавки — мають на Україні давні традиції. Найпростіші з них, за свідченням археологічних знахідок,— корчаги — посуд на рідину, страву і т.д. з'явилися в епоху неоліту. Всесвітньо відомою є трипільська кераміка з її характерним спіралеподібним орнаментом. Як з'явилися перші гончарні речі, достеменно не відомо, але з-поміж різних припущень найімовірніше те, що все починалося з ліпленого посуду, або плетеного кошика, обмазаного глиною, які випадково потрапили чи свідомо були поставлені на вогнище. Територія України, як відомо, дуже багата на родовища придатної для гончарства глини.

Тисячоліттями гончарство було допоміжним заняттям. Відокремившись від землеробства (це збігається з освоєнням гончарного круга, а за часом — з початковим етапом давньокиївської держави), воно мало неабиякий вплив на суспільний прогрес. Поступово гончарство створює солідний пласт народної культури, де відображаються економічні, соціальні, світоглядні та естетичні уподобання українського народу. Розвиток виробничо-товарних відносин привів до виникнення цехів. У Львові цех гончарів створено вже на початку XVI ст. Найбільш відомими центрами гончарного виробництва на заході України були в XVI—XVIII ст. Городок, Яворів, Миколаїв, Старий Самбір, Коломия та ін. Про обсяг посуду, виробленого з глини, свідчить той факт, що гончар, який забезпечував існування сім'ї своєю працею, щорічно вивозив на продаж до 20 возів власних виробів, переважно посуду. Такий посуд був популярний не тільки в нижчих та середніх верствах суспільства. На прийомі у Б. Хмельницького, наприклад, окремі страви подавали у глиняних розписних мисках. Посуд, як і кахлі для печей, облицьовувальні плитки з розписним, рельєфним декором особливо масово виробляли на території України в XVII—XVIII ст. Своєрідним центром виготовлення таких кахель було м. Ічня на Чернігівщині. Відомі й інші місця гончарного промислу: на Київщині — Васильків, Дибинці, Канів; на Волині — Володимир-Волинський; на Полтавщині — Опішне, Хижняки, Хомутець, Глинськ, Малі Будища; на Поділлі — Бубнівка, Смотрич, Бар, на Гуцульщині — Косів, Пістинь і т. д.

У цих осередках водночас працювало чимало гончарів. Наприклад, в Спішному в 1786 р. їх налічувалося 250, а на початку XX ст. у Чигиринському повіті — понад 800, Канівському — 450.

За формами, оздобленням, частково і технологією виробництва керамічного посуду, гончарних виробів взагалі на Україні можна визначити окремі зони: наприклад, Наддніпрянщина, Поділля, Гуцульщина і т. д., які, в свою чергу, поділяються на менші. Так, на Наддніпрянщині відрізняються між собою Київська та Черкаська, на Поділлі — східна і західна. Крім цього, неповторністю форм, декором вирізняються й окремі осередки, наприклад, Опішне, Смотрич, Косів, а в них, в свою чергу, індивідуальним «почерком» — окремі майстри, зокрема О. Бахматюк. В. Шостопалець, П. Цвілик. Перший створив кахлі з неповторними за багатством сюжетами, візерунками, другий — фігурний посуд, П. Цвілик прославилася багатством створених форм і декором.

На всій Україні здавна побутував керамічний, переважно полив'яний, посуд у формі різних звірів, птахів, людей. Особливо розповсюджений був він у XVIII ст. Керамічний фігурний посуд, скульптуру, що призначалася для прикрашування житла, робили тільки окремі майстри. До найвідоміших належали І. Гончар (1869—1944), О. Желізняк (1904—1963) з Чернігівщини, Ф. Олексієнко з Києва. Дещо окремим видом є глиняна забавка, її робили майже всі гончарі, зберігаючи традиційні форми. Давнім центром виробництва глиняних іграшок була Стара Сіль (Львівщина, недалеко м. Самбора).

Здавна, зокрема на Черкащині, Житомирщині, Львівщині (Гавареччина), побутував так званий димлений посуд. Темно-сірий, аж до чорного, його колір — результат спеціальної технології, суть якої зводилася здебільшого до створення без-кисневого середовища в печах під час їх випалювання.

Гончарне виробництво як вид допоміжного промислу на Україні ніколи не припинялося, хоча в різні історичні періоди його роль у забезпеченні добробуту сім'ї майстра була неоднаковою. Технічний прогрес, масовий випуск фабрично-заводської продукції призвів до того, що в останні десятиріччя такі вироби практично витіснилися з повсякденного вжитку. Деякі гончарі свою продукцію тільки частково збувають в середовищі, де живуть,— здебільшого переходять на виробництво сувенірів або ж речей на виставки чи замовлення музеїв, салонів художнього фонду тощо.

6. Вишивка

Вишивка — феноменальне явище в художній творчості українського народу, її витоки сягають глибини віків. Фрагментарні зразки давньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з X — XI ст. З первісного заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре знати. Відомо, що таку школу, очевидно, першу на українській землі, у XI ст. організувала сестра Володимира Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У XVI—XVII ст. успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі майстерні були в XVIII—XIX ст. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри, наприклад, у селах Григорівці на Київщині, Качанівці — на Чернігівщині, Клембівці — на Поділлі і т. д. Такими центрами в Карпатах стають Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині XIX ст. знову виник інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період виявився своєрідним пробним каменем для справді народної, традиційної вишивки,— вона вистояла під тиском штучних псевдонародних зразків, не притаманного їй призначення. Але не змогла витримати прессінгу ринку. Ручне вишивання як основа існування такого виду народного художнього промислу не могло бути конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств, організацій, установ (наприклад, «Просвіти», земств, різних шкіл, курсів при них) щодо збереження та дальшого розвитку цього виду народної художньої творчості не могли дати бажаних результатів у конкурентній боротьбі з промисловим виробництвом.

Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не нівелювалася його душа, естетичні уподобання. Основне призначення вишивки — прикрашувати одяг, інтер'єрно-обрядові тканини — зумовило її виживання і дальший розвиток. Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні фабрики, наприклад ім. Лесі Українки у Львові, та дешеве фабричне полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вишивка традиційно тримається на індивідуальній творчості, дуже повільно переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промислового виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки,— заполоч, волічка, гарус і т. д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом.

Кінець XIX — початок XX ст.— це період, коли вишивка набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі. В цей час локальні стилістичні, художньо-технічні прийоми вишивання, образний, орнаментальний лад набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів Яворівщини на Львівщині і монохромний (чорний), часто геометри-зований, орнамент Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим рослинним і т. д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів). Неповторністю композицій, орнаменту, колориту характеризуються вишивки Полісся, Бойківщини, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним «паспортом» для вишитих речей (наприклад, сорочок). Вже в кінці XIX — на початку XX ст. вишивальницям на Україні були відомі понад 100 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи нанесення вишивальними нитками стібків на тканину — двосторонній і односторонній. На всій території України широко було відоме мережання, однак окремі регіони мали свої особливості в застосуванні цієї техніки.

Сучасна вишивка — це, насамперед, вироби підприємств художньої промисловості. Вони є в Косові, Львові та інших містах, де у співдружності з художниками-професіоналами, яких готує, наприклад, Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, працюють майстри, котрі отримали професійну підготовку у відповідних училищах, наприклад, Львівському, Вижницькому, Кролевецькому, Решетилівському художніх училищах чи Косівському технікумі. Вишивкою займаються в системі різноманітних товариств, переважно жіночих. Тут ретельно ставляться до давніх традиційних зразків, мотивів та прийомів вишивання. Це найбільш активні учасники. різноманітних виставок. Вишивка все більше місця займає у виготовленні нової державної атрибутики, в інтер'єрах відновлюваних і новостворюваних храмів, створенні костюмів для ансамблів, індивідуальних тощо.


7. Ткацтво

Виготовлення найпростіших тканин зародилося вже на перших ступенях існування людської спільності. На землях України ткацтво було відоме вже в період Трипільської культури. Саме до цього періоду відносяться найдавніші знайдені археологами такі прядильно-ткацькі знаряддя, як глиняні пряслиця та грузила. Очевидно, існував уже вертикальний ткацький верстат — кросна. Відомості про тогочасну тканину (III—І тис. до н. е.) можуть дати глиняні статуетки та поліхромна кераміка. Знаряддя, техніка ткання постійно, хоч і надзвичайно повільно, оскільки були детерміновані натуральним господарством, все ж таки вдосконалювалися. Київська Русь (зокрема. Західна Волинь) вже знала ткацький верстат горизонтального типу. Ткали не тільки технікою простого переплетення, а й складнішого — комбінованого. Літописи X—XII ст. вказують на виробництво тканин з льону і конопель. З вовняних шили свити, опанчі, серм'яги. Тканини декорували технікою вибивання (кам'яні штампи-печатки XI—XII ст. з Чернігівщини). Орнамент близький до того, що є на фресках Софії Київської та був у Десятинній церкві. Ткачі, котрі працювали в селах, найчистіше поєднували своє заняття з працею на землі. Виробляли переважно полотно на сорочки, хустки, постіль тощо. Розвивалося й виробництво вовняних тканин, з яких шили верхній одяг (гуглі, чугані і т. д.). Це було домашнє ремесло. Воно збереглося упродовж віків і подекуди (північ Полісся, окремі райони Карпат, окремі місцевості над Дністром) тривало до середини XX ст. Водночас вже з IX — X ст. з цієї категорії ткачів відокремлюються ті, котрі працюють тільки на ринок. Перевиробництво, тобто виготовлення тканин більше, ніж на них було замовлень у даному селі, призвело до виникнення поселень ткачів біля феодальних володінь, монастирів, міст. Часто майстри-ткачі, маючи зобов'язання перед феодалами, користувалися певними привілеями. З XVI ст. було відоме «двірське» ткацтво.

Ткачі обслуговували феодала, а згодом працювали на ринок. Пізніше такі майстерні були організовані на кшталт мануфактур (наприклад, у Рогатинському та Галицькому староствах). Уже в XIII—XIV ст. майстри володіли складною технікою узорного ткання і плетіння, що вимагало чималих знань і певної майстерності. В XIV—XV ст. ткачі оселялися біля міст, торгових шляхів, феодальних замків, у монастирях. В містах вони почали об'єднуватися в цехи: 1376 р. цех утворився в Сам-борі, 1445 р.— Львові, відтак у Дрогобичі, Києві, Судовій Вишні і т. д. Статут Львівського ткацького цеху був настільки досконалим, що його брали за основу новостворювані ремісничі об'єднання в інших містах, наприклад, у Кам'янці-Подільському. Львівський цех виробляв переважно полотно, скатерки, рушники, сорочки, перемітки, які потрапляли на місцевий ринок і на експорт. У Львові та інших містах постійно існував прошарок позацехових ремісників, так званих партачів.

Економічний розвиток міст, торгівлі зумовив поступове витіснення цехів більш удосконаленою формою організації виробників — мануфактурою. В XVII—XVIII ст. вони майже повністю витіснили їх з міст. Важливу роль в економічному житті відігравали суконні та полотняні мануфактури, наприклад, Жовківська, Залозецька, Сокальська (Львівщина), Мань-ківська (Хмельниччина). З початку XVII ст. на Україні виникають мануфактури з виробництва шовкових та золото-литих (з золотих та срібних «тягнутих» ниток, зокрема, так звані слуцькі пояси) тканин. Славилася Бродівська шовкова мануфактура, яка спочатку працювала на привозній (з Іспанії, Італії і т. д.) сировині, а з

Подобные работы:

Актуально: